Сполохи [Літературна критика та есеїстика]

Безперечно, є різноманітні форми письменницьких блокувань, і можна знайти не одну статтю, та навіть книгу, де ці блокування і способи їхнього подолання детально розглядаються. Історія літератури постачає нас цілим рядом по-своєму печальних розповідей про Гамлетів письма, яких покидає дар слова. Як покинув він Колріджа і Вордсворта, Мелвіла і Фітцджеральда. Або ж вони самі його покинули — як Артюр Рембо, скажімо, чи Селінджер. В одних були метафізичні проблеми, в інших проблеми з алкоголем. Але йдеться не про покинутість — у цьому світі кожен по-своєму покинутий тими чи тими богами — а про повертання.

Про нерухомість вечірнього світла, на початку якого проступає твоя постать. Наче сосна, каліграфічний розчерк крислатого ієрогліфа, за вказівкою якого діється вистава хмар. Не відкидаючи тіні, твоя постать точить мовчання, як сосни точать живицю. Крізь неї просвічує багряно-золота заграва Заходу. Саме туди, до високого, як осінній грім, Окциденту відпливають душі померлих у своїх вутлих човнах. Я знаю, що підбігти і обняти тебе неможливо. Так Еней тричі намагався обняти свого батька у царстві померлих — і руки його тричі промахувалися, бо як можна обняти голографічне зображення? Тому я сиджу й не ворушуся, з тоскною любов’ю вдивляючись у такі ж знайомі, як власні, риси обличчя. Крізь тебе видно широкі сеймові луги, летюче гроно птахів, закрут ріки; ми не раз блукали з тобою цими місцями, розмовляючи про письмо і письменників. Пишучи, ти засинаєш. Ти опиняєшся у зовсім іншому світі, де все можливо, де нема межі між суб’єктом і об’єктом, та й самих цих уявлень про «суб’єкта» та «об’єкта» не існує. Снуєш свою оповідь, і вона тут-таки, на твоїх очах, стається — і ти є її учасником. Можна говорити з померлими, можна дихати під водою мови, можна ходити по ній. Може, найкращим письменником був Ісус Христос, який не написав жодного слова. Але він писав чудесами, зціленнями і воскрешеннями, пророцтвами, які збулися, бо збувається сказане, а не написане, бо спочатку було Слово, а вже потім — Святе і всяке інше письмо. Він снив наяву, залучаючи до свого сну всіх присутніх, рибалок і митарів, Понтія Пилата і небесного Отця. Він усіх їх виснував, як персонажів сну, і сам став одним із них, і той сон є реальністю донині. Ось яким насправді має бути письмо. Тому кожен, найменший навіть письменник намагається відтворити це творче діяння. А в тих, хто не може більше писати-снити, розпочинається безсоння. Вони палають, не згораючи, у пекельному вогні притомної свідомості, констатуючи, але не створюючи того, що є. Мертві точать мовчання, живі — слова. Тому ті, кому більше не точиться мова, нагадують живих померлих і, вбачаючи цю подібність, невимовно страждають. Слово «невимовно» у цьому контексті найточніше.