Сполохи [Літературна критика та есеїстика]

Так направду, посеред того, що ми вважаємо дійсністю, є кілька різних Львовів, змушених співіснувати в одному часопросторі. Є Львів русифікований і постсовєтський, а є український і націоналістичний. Є Львів, заселений учорашніми мешканцями довколишніх сіл, але є також Львів старих інтеліґентських родин, коріння яких сягає ще в австрійські часи. Львів — це літера, яку в кожній зі згаданих і незгаданих культур та субкультур відчитують по-своєму, вкладаючи суперечливі, часто протилежні значення. Знаючи про існування всіх цих паралельних Львовів, які, поміж тим, час від часу перетинаються у проблематичних, подеколи вибухонебезпечних пунктах, я водночас знаю ще одне: у мене є свій Львів, недотичний для загребущих лап політика, ділка і профана, що, врешті, одне й те ж. Це Львів, у якому наприкінці 80-х років минулого століття я робив революцію разом зі своїми друзями — поетами, музикантами, художниками, хіппі, кришнаїтами і греко-католиками. Львів, у нелеґальному самвидаві якого друкувалися мої перші вірші і повісті. Місто, в якому на нас спускали вівчарок і били ґумовими кийками совєтські міліціянти, представники найлюдянішої у світі держави, казали вони. Місто, де ми вперше виконували заборонений гімн України зі сцени, піднімаючи такі ж заборонені синьо-жовті прапори, де відроджували різдвяні вертепи, впорядковували занедбані стрілецькі могили і з трепетом записували на диктофон пісні УПА від старих, немічних вояків, що пройшли пекло совєтських концтаборів. Львівська бруківка добре пам’ятає кроки десятків тисяч людей, які 17 вересня 1989 року вийшли на вулиці, вимагаючи леґалізації греко-католицької Церкви — чи не тоді я вперше зрозумів, що то є, коли тебе кличе Львів, коли Матриця послуху і страху, закладена в суспільство окупаційною владою, дає нарешті довгожданий збій.