![Сполохи [Літературна критика та есеїстика] - Читать Любимую Русскую Полную Книгу 👉 Read-E-Book.com](/uploads/posts/books/2/8/2/0/9/spolohi-literaturna-kritika-ta-eseistika-download.jpg)
Сполохи [Літературна критика та есеїстика]
- Автор: Москалець Костянтин
- Год: 2014
- Язык: украинский
- Год: ЛА Піраміда
- ISBN: 978-966-441-338-8
- Жанр: Критика
Электронная книга - «Сполохи [Літературна критика та есеїстика]». Краткое содержание книги:
* * *
Указ Президента України № 124/2015 Про присудження Національної премії України імені Тараса Шевченка
На підставі подання Комітету з Національної премії України імені Тараса Шевченка постановляю:
1. Присудити Національну премію України імені Тараса Шевченка 2015 року:
<…> МОСКАЛЬЦЮ Костянтину Вілійовичу, письменникові — за книгу літературної критики та есеїстики «Сполохи».
Навіщо ж тоді я заварюю ритуальний вечірній чай — зелений, із жасмином, зібраний у далекій китайській провінції Чжецзян? І розгортаю зошита з вічно недописаним романом — про любов, до речі? І, зробивши кілька ковтків ароматної рідини, продовжую писати? Кому це письмо? Хто його відчитає у постлюбовну добу, коли стільки ненависті на вулицях, коли любовні записки під партою вимерли як жанр або ж рідкісний вид павучків? Знаєш, Костику, я переконаний, що й «Божественна комедія» є різновидом любовних записок. І ту любов, якій не знайшлося місця на занапащеній землі, живою забрали до неба. Всю мою любов. А коли Беатріче забирають до неба, нам не залишається нічого іншого, як продовжувати писати їй. Не тому, що ми потребуємо коїтусу. А тому, що ми теж не мертві.
«…Притуляю долоні до твоїх палаючих щік; торкаюсь губами холодних, мов осінні ранети, вуст; ти пахнеш яблуками, ти безшумно пахнеш краденими плодами з дерева пізнання добра і зла. Може, тебе теж звати «життя»? Коли падають перші сніги, коли, закусивши нижню губу, коли «ще», коли «ще трохи» — і тінь від того крислатого дерева вищезгаданого пізнання падає до нашої просторої спальні як випадкова і вбивчо точна гексаграма з «Книги Перемін», і ми є як боги, аякже, тільки потому втома, накопичення зморщок і річних кілець (ти ж не можеш уявити собі зморшкуватої богині, правда?), потому… Але перш ніж потому. У блакитному місячному сяйві. Твої перса. Твої заплющені в насолоді очі. Що ти бачиш у цей час, час кохання? Як ти відчуваєш мене в собі? Я — в тобі, але ці заплющені очі, цей тихий стогін і божественне страждання непередаваної втіхи роблять тебе недосяжною, наче рай. Коли Адам давав імена речам, він не міг назвати ц ь о г о, бо сам натоді ще не звідав любові. Це твоє раювання, воно потойбіч мене й імен, воно взагалі потойбіч людського. Люди сплять. Падає сніг. Я люблю тебе».
Весь цей блюз
Коли читаєш «Оріґамі-блюз» Світлани Поваляєвої, гостро відчуваєш малопридатність усіх підвладних тобі інтерпретаційних стратегій. І не тому, що твої не раз випробувані герменевтичні знаряддя зненацька перестали функціонувати як слід, а тому, що Поваляєва погано надається на роль об’єкта влади. Адже кожна хай там яка толерантна спроба зрозуміти закінчується для герменевта спробою пояснити, отже, спробою оволодіти автором і зробити його та його твір «своїми». Однак перші ж несміливі інтенції в напрямку герменевтичного шлюбу з Поваляєвою розбиваються вщент на першій-таки сторінці її тексту, спіткнувшись об нікомуненалежне гасло, може, пересторогу для велелюбного читача, власне, об один із епіграфів: