Ходіння по муках

Сторонній спостерігач з якого-небудь зарослого липами глухого провулка, потрапляючи в Петербург, у хвилини уважності зазнавав складного почуття розумового збудження і душевної пригніченості.

Блукаючи рівними й туманними вулицями, повз насуплені будинки з темними вікнами, з сонними двірниками коло воріт, дивлячись довго на повноводий і хмурий простір Неви, на голубуваті лінії мостів із засвіченими ще до смерку ліхтарями, з колонадами незатишних і сумовитих палаців, з неросійською, стрімкою висотою Петропавловського собору, з мізерними човниками, що сновигають по темній воді, з численними барками сирих дров вздовж гранітних набережних, заглядаючи в обличчя прохожих — стурбовані й бліді, з очима, як міська каламуть, — бачачи й уважаючи на все це, сторонній спостерігач — благонамірений — втягав голову глибше в комір, а неблагонамірений починав думати, що добре було б ударити з усієї сили, розбити в дрізки оці застиглі чари.

Ще за часів Петра Першого дячок з Троїцької церкви, яка й тепер стоїть коло Троїцького мосту, сходячи з дзвіниці, в темряві, побачив потвору — кощаву жінку і простоволосу, — дуже злякався і потім кричав у шинку: «Петербургові, — мовляв, — бути пусткою», — за що був схоплений, катований у Таємній канцелярії і битий канчуком нещадно.

З того часу, мабуть, і почали думати, що з Петербургом щось не гаразд. То бачив хтось на власні очі, як вулицею на Васильєвському острові їхав візником чорт. То опівночі, в бурю і високу воду, зірвався з гранітної скелі і скакав по камінню мідний імператор. То до таємного радника, що проїжджав каретою, липнув до шибки й чіплявся мрець — мертвий чиновник. Багато таких небилиць ходило по місту.

І зовсім ще недавно поет, Олексій Олексійович Безсонов, проїжджаючи вночі лихачем, по дорозі на острови, горбатий місток, побачив крізь розірвані хмари в безодні неба зірку і, дивлячись на неї крізь сльози, подумав, що візник, і разки ліхтарів, і весь Петербург, що спав за його спиною, — лише видиво, примара, яка виникла в його голові, затуманеній вином, коханням і нудьгою.

Як сон, минули два століття: Петербург, що стоїть край землі, в болотах і глушині, марив безмежною славою і владою; маячними видіннями проминали двірцеві перевороти, вбивства імператорів, тріумфи і криваві страти; кволі жінки брали на себе напівбожественну владу; з гарячих і зім’ятих постелей вирішувалась доля народів; приходили кремезні хлопці, рослі й дужі, з чорними від землі руками, і сміливо піднімались до трону, щоб поділити владу, ложе і візантійську розкіш.