Матусин оберіг
- Автор: Талан Светлана
- Год: 2018
- Язык: украинский
- Год: Клуб семейного досуга
- ISBN: 978-617-12-5862-4, 978-617-12-5861-7, 978-617-12-5863-1
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Матусин оберіг». Краткое содержание книги:
Сльози бризнули з дитячих очей, і дівчинка побігла у свою кімнату. Олеся довго й невтішно плакала, укрившись ковдрою з головою, а потім не могла заснути – боялася п’яного батька. Вона чула, як він пішов на кухню, натикаючись на меблі, щось бубонів собі під ніс, потім було чути, як упала на підлогу каструля, і батько довго матюкався. Уже й небо засвітилося зорями, а дівчинка не спала. Лише за північ вона забулась у тривожному сні…
Олеся мала намір прокинутися рано, щоб застати вдома тата й нагадати йому про обіцянку не пиячити, але коли розплющила очі, уже високо піднялося сонце і батька вдома не було. Дівчинка зайшла на кухню. На підлозі у великій плямі супу лежала каструля, яку впустив батько. Вона все прибрала, посмажила яєчню, без апетиту поїла й пішла до Ніни.
До будинку подружки Олеся не заходила – покликала її з вулиці. Ніна вибігла босоніж, заспана й нечесана.
– Ти чому так рано? – протерши очі, запитала вона. – Не спиться?
– Поспиш тут! – сказала Олеся. – Татко знову напився.
– Ну то й що? Мої щодня п’ють, і я вже звикла. Тебе батько сп’яну не бив?
– Що?! – Олеся здивовано поглянула на Ніну. – Бив?
– П’яні завжди б’ються, – спокійно пояснила Ніна. – Мені дістається, якщо потраплю під гарячу руку й не встигну з дому вибігти. Особливо батько звіріє. Знаєш, які в мене бувають синці?
– Я бачила, але ж ти казала, що впала з гойдалки й забилася.
– А що я мала казати? Що мої батьки, алкаші, дубасять мене? – посміхнулася Ніна. – Соромно таке розповідати. Якщо твій тебе не гамселить, то вже добре.
– Гроші проп’є. За що житимемо?
– А ти не знаєш, де їх узяти? – Ніна хитрувато примружила очі.
– Ні.
– Дурненька! Коли нажереться до всирачки й засне, то понишпори в кишенях, витруси все, що там лишилося.
– А… Якщо дізнається, що я вкрала? – розгублено промовила Олеся.
– Дізнається? – засміялася Ніна. – Та наступного дня п’яниці вже нічого не пам’ятатимуть!
– Навіть не знаю, – стенула плечима Олеся. – Я ніколи нічого не крала.
– Та хіба то крадіжка? Ти візьмеш гроші, щоб було чим його годувати, коли вийде із запою. Тоді ще дякувати тобі буде! Ось побачиш!
Олеся задумалася. Можна було погодитися з Ніною, бо якщо батько й надалі пиячитиме, то дійсно проп’є всі гроші, але як узяти чуже? Стати крадійкою?
– Чого так скисла? – Ніна штовхнула подругу під бік. – Ходімо десь погуляємо! Ось тільки шльопки вдягну!
Того вечора батько знову напився. Він плакав, пригортаючи до себе доньку:
– Лесько, як мені тепер жити? Чому так сталося? Сироти ми з тобою, сироти! Пробач свого непутящого батька. Я – свиня! А ти… Ти в мене розумниця. Ось тільки погано, що ти на Яну схожа. Викапана мати!
– Не чіпай маму! – Олеся спалахнула й відштовхнула батька.
– Іди геть! – скрикнув чоловік.
Олеся злякано здригнулась і пішла в кімнату. Коли батько заснув на підлозі, не діставшись до ліжка, вона, переборюючи страх, підійшла до нього, просунула руку в кишеню. Там лежали кілька зіжмаканих купюр. Тремтячими руками дівчинка забрала більші, залишивши дріб’язок. Гроші пекли вогнем, і Олеся швидко заховала їх у тумбочку, замкнула її й лягла в ліжко. Дівчинка довго не могла заснути. Їй здавалося, що батько прокинеться, помітить пропажу і прийде її бити. Цього не сталося – батько нічого не помітив.
Розділ 5
Червень тягнувся для Олесі надто довго. Щоранку її тато обіцяв не пити, потім швидко забував про свою клятву. Дівчинка все менше часу проводила з подружкою і ставала все сумнішою. Іноді до неї навідувалася сусідка. Тітка Ліда пригощала Олесю чимось смачненьким, гладила по голівці, непомітно змахувала сльози з очей і йшла додому. Олесі не подобалось те, що тітка її жаліє, але вона намагалася бути чемною, дякувала жінці й терпляче чекала, поки та, пожалівши «бідну сирітку», ішла геть.
Олеся часто перечитувала мамин лист, папірці якого швидко почали стиратися на згині, тому дівчинка їх обережно складала в конверт. Аркуші не раз були зрошені слізьми, і деякі букви розпливлися, але Олеся вивчила напам’ять кожне слово, яке їй написала мама. Вона доглядала за мальвами, що швидко росли, тяглися вгору до сонця. Дівчинка виходила в садок, милувалася рослинами, виривала бур’янці, а потім виносила низенький ослінчик, сідала в тіні дерев і довго-довго дивилася на небо. Десь там, далеко-далеко, її мама. Вона бачить свою донечку згори. Олеся добре пам’ятала, що ненька просила її не плакати, а всміхатися – і дівчинка усміхалася. Їй подобалося спостерігати за хмарками. Іноді вони були схожі на кудлатих баранчиків, які напаслись на луках і тепер граються в «доганялки». Потім баранчики перетворювались на білих гігантських пташок, які, розправивши великі крила, повільно пливуть небом. Олеся могла дивитися на небо годинами, і її фантазія не мала меж. Дівчина уявляла, що мама також бачить хмарки-картинки, різниця лише в тому, що спостерігає за ними згори…