Історія однієї істерії
- Автор: Потанина Ирина Сергеевна
- Год: 2007
- Язык: украинский
- Год: Зелений Пес
- ISBN: 978-966-2938-59-3
- Жанр: Иронические детективы
Электронная книга - «Історія однієї істерії». Краткое содержание книги:
Не сумуйте, все це чекає на вас і в новому романі, останньому з цього циклу. А на додачу — ще безліч не менш цікавих персонажів: унікальний письменник Хомутов і його лиховісний з вигляду друг-глухонімий, видавець-ідеаліст, що перебуває в полоні власних ілюзій, неперевершена режисерка молодіжного театру «Сюр» з безліччю найкумедніших дивацтв і її вихованці, такі, як голомоза, та не позбавлена шарму дівчинка на прізвисько Тигра, трішки нервова Ксенія, її подруги Лариса з Аллою, що полюбляють чомусь таємниче зникати, й нарешті, причина всіх нещасть цих дівчаток — талановитий і демонічний Кирило… Чого вони всі накоять цього разу, ми переповідати не будемо. Але повірте: пригоди, які ви переживете з ними разом, такі само захопливі, як і в попередніх книжках циклу.
Зінаїда Максимівна припинила війну з замком, жоден ключ до якого так і не підійшов, і з побоюванням глянула на мене.
— Може, води? — стурбовано запитала режисерка.
— Ні, - я втратила надію будь-що пояснити, — краще чорнила.
— Ви п’єте чорнило?! — Зінаїда Максимівна здивовано підняла брову. Якби на таку відстань підняла брови я, то ця деталь мого обличчя просто скотилася б на підлогу з потилиці. Для обличчя ж режисерки якісь сантиметри були сущими дрібницями. Так, то була справді велична жінка.
— Ні! — в сум’ятті через кричуще нерозуміння заволала я. — Я ним пишу! Чи знайдеться у вас щось таке, щоб писало, бо в моїй ручці скінчилося?
— Прошу, — режисерка й оком не змигнула, а тільки застромила руку в неосяжну кишеню своєї плетеної кофти й витягла звідтіля чорний маркер.
Подібна схожість знаряддя праці зі знаряддям злочину породила в мені нові виверти фантазії. Здається, в атмосфері цього театру літала якась бацила, що змушувала здоровий глузд випаровуватися з голів і перетворювала людей на жадібних мисливців за красою сюжету. Нічим іншим свої подальші дії я пояснити не могла.
— Чудово! — радісно повідомила я, відчуваючи раптову наснагу. — Зараз ми відповімо цьому негідникові його ж зброєю! Чи не пожертвуєте фольги від сигаретної пачки?
Режисерка знову полізла в кишеню.
— Здається, нічим не зможу допомогти, — пробасила вона, коли ретельно обмацала щось в утробі кофти, — в цих сигаретах нема фольги.
— Ет, — із досади скривилась я, — нічого, скористаюся звичайним аркушем із записника. Хоча, шкода, не вийде так гарно, як хотілося б.
Я видерла аркуша з власного записника, на мить замислилася над формулюванням, по тому написала: «Припиню, якщо поясниш погрозу. Що значить „втрачу близьких“? Через що?» Далі я склала аркуш удвічі, й розмахуючи ним над головою, пошепки поцікавилася в режисерки:
— Як гадаєте, куди покласти, щоб він знайшов?
— Хто? — так само пошепки запитала Зінаїда Максимівна, і я раптом виразно відчула, що справляю на неї враження, подібне до того, яке вона справляє на мене. Іншими словами, режисерка вочевидь побоювалася за моє психічне здоров’я.
— Той, хто написав записку мені. Адже можливий варіант, що він стежить за нами зараз? Йому цікаво довідатися про мою реакцію на погрози і все таке… — я все-таки вдалася до пояснень. — Написала йому відповідь. Потрібно покласти записку в таке місце, з якого, не надто побоюючись викриття, зловмисник зможе забрати її. Розумієте?
— А що в ній написано?
— Так, нісенітниці всілякі. Та хіба не все одно? — страшенно задоволена своєю ідеєю, провадила я. — Ми втягнемо злочинця в листування і зможемо спіймати його, коли він забиратиме чергову відповідь…
— Ну, — режисерка знизала плечима й цим створила навколо себе невеличкий смерч, — покладіть на щит пожежної безпеки біля сходів… Або хтось зі сторонніх прочитає, — тут же, крім нас, ще безліч колективів займається, — або прибиральниця завтра вранці замете. Навряд чи той, хто пише ці записки, так ризикуватиме… Що, як ми вирішимо стежити за цим місцем?
— Але ж він стежить за нами й бачить, що ми не стежимо за ним! У тому сенсі, що ми в іншому крилі будинку.
— Це якщо стежить.
— А якщо не стежить, то взагалі не довідається про наявність цієї записки! Але спробувати все одно варто.
— Спробуйте, — в черговий раз тяжко зітхнула режисерка, — зізнатися, ви лякаєте мене нереальністю своїх надій… Боюся, що маю підстави сумніватися в успіху вашої витівки…
— Бійтеся, — з гідністю кивнула я та помчала до сходів. — Агов, лиходію! — про всяк випадок прогорлала я, стоячи на сходовому майданчику.
— Це ви мені? — долинуло звідкілясь згори.
Наявність когось стороннього на сходах у мої плани не входила.
— Ні, ні, — запевнила я співрозмовника, — я з театру «Сюр». Роль репетирую.
— А я дресирувальник, — долетіло згори, — приборкувач левів. Може, позбавите мене кепського прикладу й не репетируватимете на спільних сходах? Покурити спокійно не даєте!
Я не знайшла, що відповісти й розгублено замовкла, кленучи наш Міноздоров за те, що той попереджає недостатньо активно.
«Нічого. Не може ж він курити вічно!» — промчало в думках.
І негайно ж далеко вгорі почулися кроки та рипіння дверей, що вели в коридор.
— Отож! — продовжила я свій монолог. — Якщо ти мене чуєш, то знай, що я написала тобі відповідь і залишаю її тут, на ящику.
«З таким самим успіхом ти могла просто прокричати свою відповідь у тишу сходового майданчика. Якщо зловмисник тебе чує, звичайно. На його погляд ти поводишся більш ніж підозріло. Нічого з твоєї витівки не вийде», — заявив песимізм.