Забути неможливо зберегти

Олег вимкнув вогонь під сковорідкою, зняв кришку й не без гордості оглянув результати свого кухарського мистецтва: дрібно настругані палички сала плюс порізана навскіс сосиска, залита трьома яйцями, прикритими кружальцями помідорів, посипаних чорним перцем і часниковим порошком, з еклектично накиданими поверх усього кущиками кропу і шматочками сиру, що розплавився й акуратно розтікся на всі боки. Цілком задовольнившись побаченим, вивантажив спечену масу на велику тарелю, рясно полив майонезом і кетчупом, переніс на кухонний столик.

Якщо подумати, вийшла гримуча суміш «прощавай, печінко». Але до чого смачно! До того ж красиво: мабуть, не тільки його мамі або колишній дружині, але й самому Араму Мнацаканову[1] до такого шедевра довіку не додуматися.

Олег гепнувся на табуретку, рухом мишки розбудив заснулий комп’ютер, натиснув «play» і заходився наминати «яєчню холостяка», попутно стежачи за сюжетом. На екрані монітора саме почався один із найулюбленіших епізодів фільму. На площі перед церквою полковник Уерта (у виконанні Стенлі Бейкера) в оточенні солдатів відбивався від повсталого народу, Зорро (у виконанні Алена Делона) спритно стрибнув з даху в напрямку флагштока, вчепившись у синю корогву, з’їхав на землю й мовив тоном грізного судді:

– «Ви були близькі до того, щоб вийти сухим із води, полковнику, але ви перестаралися в насильстві й перебрали в жорстокості. Так що приготуйтеся до розплати».

Ясна річ, народ миттєво розступився, звільняючи місце для двобою на шпагах… на рапірах… або на чому вони там збиралися битися? Тепер у кадрі – мертвий священик, брат Франциско. І нова репліка Зорро:

– «Убивство цього ченця звільняє мене від давньої присяги іншій людині. Святій людині! І його кров теж на вас, полковнику! Легко вбивати святих. Чи вийде це у вас із грішником? Спробуйте».

Вжик-вжик-вжик клинком у повітрі.

– «Готові? Захищайтеся…»

Тут, зрозуміло, відповідна репліка Уерти:

– «Цю маску я з тебе зірву, хоч би мені довелося гнати тебе до самого пекла. Почнемо!..»

І тверда обіцянка Зорро:

– «Ви не проллєте більше нічиєї крові».

Тривала й видовищна бійка на шпагах… або на рапірах?! А-а-а, яка, по суті, різниця! Головне, фехтують красиво, цього в них не віднімеш. А коли клинок вибитий з міцних рук, у хід ідуть алебарда (або як там називаються ці музейного вигляду піки на кінцях із лезом, що рубає), сокира, ба навіть смолоскип. Видовищно, чорт забирай! До того ж за час двобою можна спокійно доїсти чудову яєчню, відставити порожню тарелю, взяти горнятко підостиглої чорної кави й нарешті закурити сигарету. Бо як вирішили одного разу Масяня з Хрюнделем:[2] «Каву, між іншим, пити шкідливо, а без цигарки ще й огидно».

Тим часом, на екрані Зорро, який зірвався з-під купола церкви, вдалося на льоту вхопитися за мотузку від довгої штори, проте Уерта хоробро перерубав її, і шляхетний захисник незаможників вилетів у кругле слухове вікно, розсадивши ногами кольоровий вітраж. Оскільки до землі звідти зависоко, полковник негайно восторжествував: