В’язень Неба

Того року перед Різдвом усі дні починалися свинцевими світанками і памороззю. Місто огортала синява півтемрява, а перехожі квапилися вулицями закутані аж по вуха, видихаючи пару в морозному повітрі.

Тими днями небагато людей зупинялося перед вітриною крамниці «Семпере й сини», а ще менше наважувалося зайти всередину й запитати, чи не лежить тут, чекаючи на них усе своє життя, якась забута всіма книжка, продаж котрої, говорячи без прикрас, міг би підправити хистке фінансове становище книгарні.

– Я думаю, сьогодні саме той день! Сьогодні нам пощастить! – виголосив я, відчуваючи піднесення після першої випитої зранку філіжанки кави – порції щирого оптимізму в рідкому стані.

Батько, який того дня з восьмої години ранку воював із бухгалтерською книгою, до яких тільки хитрувань не вдаючись із олівцем і гумкою, скинув поглядом на прилавок і побачив, як потенційні покупці одне за одним поспішали вниз вулицею, минаючи його крамницю.

– Твої слова, Даніелю, та Богові у вуха! Бо якщо так триватиме й далі й на різдвяні свята в нас ніхто нічого не купить, у січні ми не матимемо чим оплатити рахунки за світло. Мусимо щось із цим робити.

– Фермінові вчора дещо спало на думку, – мовив я. – Він стверджує, що має хитромудрий план, який допоможе врятувати книгарню від неминучого банкрутства.

– Не доведи Боже!

Я переказав батькові дослівно:

– «Чому б нам не додати декорацій на вітрину? Я міг би стати там у самому спідньому, і, може, тоді нам удалося б заманити до крамниці якусь жіночку, спраглу за любовними романами й гострими відчуттями. Бо ж кажуть тямущі люди, що майбутнє літератури залежить від жінок, і, їй-богу, ще не народилася та раба Божа, яка змогла б опиратися, побачивши таке прекрасне тіло, як у мене».

Батьків олівець упав на підлогу за моєю спиною. Я обернувся й додав:

– Фермін dixit[1].

Я гадав, що батько всміхнеться на Фермінів дотеп, але побачивши, що він, схоже, не збирається переривати свою мовчанку, скинув на нього краєм ока. Семпере-старший, здається, не тільки не побачив нічого кумедного в цьому безглуздому жарті, але й мав такий замислений вираз обличчя, наче сприйняв цю пропозицію всерйоз.

– Хто б міг подумати, що Фермін раптом так влучить у яблучко, – пробурмотів батько.

Я недовірливо поглянув на нього. Може, та грошова посуха, що впала на нас останніми тижнями, зрештою пошкодила здоровий глузд мого вітця.

– Тільки не кажи, що збираєшся дозволити ходити по книгарні у підштаниках.