Olya_#1
- Автор: Худенко Володимир
- Год: 2018
- Язык: украинский
- Год: Мультимедійне видавництво Стрельбицького
- Жанр: Научная фантастика
Электронная книга - «Olya_#1». Краткое содержание книги:
Гострий сюжет, яскраві постаті героїв та їхні карколомні пригоди, калейдоскопічне тло створеного автором феєричного світу — то все лише засіб, щоб замислитись над сьогоднішнім буттям.
Холодні потоки хлистали по лобовому склу старенького «Шевроле-нова» 77-го року, двірники заледве стримували їхній натиск… Хлюп! — і залило, і розлилася похмура ніч. Ковз! — скрипучою гумою, і знов чіткіше, та лиш на хвилю… Фари вихоплюють смужку дороги, потоки, потоки, пінисті моря калюж… І знов залило.
— Якщо я ще в чомусь і впевнений, то ми п’ять хвилин тому звернули на Мейн-стріт, — стримано вивів Янек. — Уже скоро.
Джош лиш покривився.
— Якщо, якщо… Чого ти взагалі вирішив, що цей вилупок захоче з тобою розмовляти?
— Я ще нічого не вирішив, — так само рівно, трохи задумливо одповів Янек. — Я стежу за дорогою.
Він кинув погляд на промоклу пожмакану мапу на своїх колінах.
— Вирішувати щось будемо на місці. Якщо нас до того не змиє в чортів океан…
Оля скрушно зітхнула і зиркнула в бокове скло — потоки і тьма, сама оскаженіла водяниста тьма. Злива розігралась тільки-но — за якісь півгодини. Прийшла з безоглядного океану гуркітливою тьмою і зблисками, накрила глухувате провінційне шосе, узбережжя, безлюдні вулички Антоніо Бей…
Хвилин із сорок вони кружляли полуночним прибережним містечком, звірялись із картою, виглядали у вікно, спинялись, виходили, сперечались, ізнов рушали, гухкаючи дверима… Містечко мов вимерло — тяглися нескінченні портові склади, давно покинуті, облізлі, облущені, зіщулені в нерівному світлі поодиноких ліхтарів. Ось показалась болотиста рівнина в пасмах нічних туманів, шматок залізничного полотна… Потім знов склади й склади, рибальські хижі в чагарниках, в понурих заростях вересу.
Коли близько, зовсім близько гухнуло й пророкотіло, Янек спинив машину і кілька хвилин мовчки зосереджено вглядався в карту. Потім круто розвернувся і проїхав назад, звернув у затінений провулок… Хмари розверзлись, і злива хлюпотіла, а фари «Шевроле» раз од разу вихоплювали з водянистої тьми потріскані стіни старезних занехаяних садиб із обваленими мансардами, страшнуваті зарослі сади, покручені в’язи похмурих алейок…
«Мейн-стріт» — Джош назвав це «Мейн-стріт», а значить, вони вже близько…
Оля знов коротко зітхнула, і Макс нервово стиснув її руку в своїй.
— З чого ти взагалі взяв, що цей вилупок федерал? — не вгамовувався Джош. — Послухав звихнутого конспіролога й помівся за тридев’ять земель?.. Ти що, там у себе в Європі ніколи не перетинався з такими типами…
Янек мовчав, вдивляючись у патьоки дороги.
— Якась дикість… І навіщо базі субмарин потрібні діти?
Оля здригнулась, і Янек неголосно, але впевнено заговорив:
— Він не федерал, а ЦРУшник. Розжалуваний у 62-му, в розпал ракетної кризи, імовірно, працював із росіянами, але це не точно… Можливо, він і зараз їх резидент, але нас це не стосується. Взяв я це з його досьє. Це по-перше.
— Досьє? — вражено протягнув Джош.
— Я розтринькав усі свої заощадження за останні десять років і боюсь, що острова в Середземному морі тепер не куплю.
Янек понуро всміхнувся.
— Але тепер я достеменно знаю, що Еліас Марш був спецагентом і мав безпосередній стосунок до цієї справи. Далі. Я достеменно знаю, що атомна субмарина типу Thresher, що затонула в квітні 63-го поблизу узбережжя Массачусетса, здійснювала перед цим занурення поблизу цього квадрата. Припускаю, що не затонула, а була затоплена. Проте не впевнений… Далі.
Він коротко зиркнув через дзеркальце в освітлений салон.
— Я перевірив усі відомі випадки зникнення дітей в околицях Бостона і по всьому штату, де мав змогу. Більшість із них…
Він знов коротко зиркнув на Макса та Олю.
— Більшість із них не мають до цього стосунку, але, опитавши свідків по справах і декого з колишніх копів, я дізнався, що як мінімум трьох зниклих дітей бачили поблизу цього місця — мимохідь, у придорожніх забігайлівках та заправках, у кабінах машин…
— Я також розмовляв із декотрими з цих людей… — розгублено протягнув Джош.
— Розмовляв, але не шукав системи. А я шукав. До того ж…
— Що «до того ж»?