Історія без міфів. Бесіди з історії української державності
- Автор: Иванченко Раиса Петровна
- Год: 2007
- Язык: украинский
- Год: МАУП
- ISBN: 966-516-204-7
- Жанр: История
Электронная книга - «Історія без міфів. Бесіди з історії української державності». Краткое содержание книги:
Посібник розрахований на широке коло читачів — учнів, студентів, учителів, усіх, хто цікавиться проблемами становлення й еволюції державницької історії упродовж майже півторатисячолітнього періоду нашого минулого.
Та, може, найбільшим уроком історії епохи XVІІІ ст. є розуміння причин занепаду Гетьманської держави — брак єдності в середовищі політичної еліти, нестача патріотизму і розуміння значення власної держави для власного ж стабільного та гідного існування в історичній перспективі.
ЧАСТИНА ТРЕТЯ
Відродження української державницької ідеї в новітні часи.
Українська Народна Республіка
Національне відродження в XIX ст.
Тарас Шевченко
Ідея незалежного державницького існування України не зникала і в XIX ст., коли, здавалося, національне життя українців було розтрощене й потонуло в пітьмі. Ця ідея перелилася в іншу форму існування — духовне життя. ХІХ ст. в цілому в історії Європи, і зокрема в історії східної її частини, було позначене тим, що на авансцену політичного життя виступає нова суспільна сила — інтелігенція. Ця інтелектуальна група чи верства суспільства почала поширювати й обґрунтовувати думку про те, що передусім у суспільному розвитку має першорядне значення свідомість нації, її незалежність і вільне існування, гарантії вільного існування, право нації, як і людини, на незалежне буття.
Найбільш яскраво ця концепція була висловлена німецьким філософом Йоганном Гердером, який проголосив, що людська цивілізація існує не в загальних, а в конкретних національних проявах. Він говорив, що кожний культурний прояв має бути неповторним, але ця неповторність полягає в утвердженні своєрідності національної спільності й національної мови, тобто кожне явище культури повинне мати національну форму. За своєю сутністю та культурою люди — це члени певної національної спільноти, і лише такими вони можуть бути корисними в суспільстві. Таке розуміння історичного поступу оволодіває світоглядом освічених людей і впливає на вироблення системи суспільних поглядів. Вони перевертають усе минуле суспільне уявлення про життя, бо висувають на перший план в існуванні народу значення ідеології, що має і пояснити минуле, і стати дороговказом до його досконалості в майбутті. Ідеологія, або усвідомлення певних суспільних завдань кожним народом, як і кожною людиною, стає рушійною силою в історії.
В Україні, як і в інших країнах Західної Європи, як і в Росії, з кінця ХVIII — початку XIX ст. витворюється когорта інтелігенції, яка висуває ряд політично–національних та державницьких теорій, що відбивались у творах літературних, полемічних, публіцистичних суспільно–політичних, історичних. Зокрема в цілому світі інтелігенція, витворюючи й розвиваючи далі свою концепцію існування національностей і національних держав як необхідної умови існування й процвітання народу, завжди опиралась на таке стабільне підґрунтя, як відтворення й розвиток своєї мови, розвиток і збагачення власної літератури, історії, на вивчення народної творчості — фольклору, що повертає пам’ять народу до своїх історичних коренів. Тому всі теоретики з цих проблем звертались до вивчення своєї власної минувшини. Відтак історія стає не лише джерелом формування самосвідомості народу і перетворення його в націю, але мозком і кров’ю політики, що формувала шляхи розвитку певної нації.
Не відразу українська інтелігенція усвідомила себе провідною силою українського суспільства. Це був шлях складний, із сумнівами й ваганнями, шлях, який часом ішов через оспівування імперсько–царської величі, через служіння чужій імперії. Адже вся українська освіта була давно вже знищена; поставали нові покоління освічених українців, котрі могли вчитися лише в російських освітніх закладах, де панував монархічний фанатизм. Освічені українці переливали свої знання, свій мозок, свою інтелектуальну силу і свою працю в Російську імперію, ставали її духовними рабами, часом величаючись цим. Багато освічених представників української еліти — Прокопович, Безбородько, Кочубей та інші — потім зараховували себе до російської нації, ставали ідеологами й фанатичними борцями за єдність імперії.