Гордість і упередження і зомбі
- Автор: Остин Джейн, Грэм-Смит Сет
- Год: 2016
- Язык: украинский
- Год: Основи
- ISBN: 978-966-500-783-8
- Переводчик: Роксоляна Свято
- Жанр: Юмористическая проза
Электронная книга - «Гордість і упередження і зомбі». Краткое содержание книги:
Так починається «Гордість і упередження і зомбі», розширена версія улюбленого роману Джейн Остін, до якого тепер увійшли цілковито нові епізоди — сцени безжальних зомбівських безчинств. Іще на початку ми дізнаємося, що тихі села Англії охопила загадкова моровиця, внаслідок якої мертві... почали оживати! Тепер у відважної Елізабет Беннет немає вибору: вона мусить порятувати батьківщину від нечисті. Та вже невдовзі від таких шляхетних намірів її відволікає гордовитий і бундючний містер Дарсі. З його появою на читача чекає розкішна комедія характерів, сповнена майстерних словесних поєдинків між двома закоханими, а також не менш брутальних реальних поєдинків на кривавому полі бою. Чи зуміє Елізабет побороти сатанинське поріддя? І чи зможе подолати соціальні упередження, властиві класові дрібноземельних дворян? Сповнений романтики, сердечних мук, сутичок, канібалізму й тисяч трупів на різних стадіях розпаду, роман «Гордість і упередження і зомбі» перетворює шедевр світової літератури на щось таке, що вам справді захочеться прочитати.
ДЖЕЙН ОСТІН — авторка романів «Розум і почуття», «Менсфілд-Парк», «Емма» та інших шедеврів британської літератури.
СЕТ ҐРЕМ-СМІТ колись прослухав курс із англійської літератури. Нині проживає в Лос-Анджелесі.
— Згадувала.
— І що ж казала?
— Що ви у війську, але вона боїться, що ви... що ви не відповідаєте її сподіванням. Звісно, вона змушена довіряти лише чуткам.
— Звісно, — відповів він, закусивши губу.
Елізабет сподівалася покласти кінець розмові, але він продовжив:
— А Дарсі ви там зустріли? Мені здається, Ґардінери щось таке казали.
— Так, він познайомив нас із сестрою.
— І як вам вона?
— Дуже гарна.
— Я чув, що за останні кілька років вона просто дивовижно змінилася. Коли я бачив її востаннє, вона ледве чи заслуговувала на добре слово. Я радий, що вона вам сподобалася. Маю надію, в неї все буде добре.
— Я в цьому й не сумніваюся — після всіх випробувань, які вона здолала.
— А сільце Кімптон ви не проїжджали?
— Здається, ні.
— Просто згадалося, що воно мало відійти мені. Така чарівна місцина! А маєток який! Я б там жив, як у Бога за пазухою.
— Із джерел, які видаються надійними, я чула, що воно дісталося б вам лише за дотримання певних умов — і то лишалося на розсуд нинішнього власника маєтку.
— Он як? Ну, певне зерно істини в тому є — якщо пригадуєте, я так вам спочатку й казав.
— Я також чула, що ви були вередливою дитиною, кривдили слуг і нехтували проханнями старшого Дарсі. Та й ваша нинішня поведінка свідчить, що відтоді ви анітрохи не змінилися, що підтвердять і ваші борги, й незчисленні байстрюки по цілій імперії.
На це Вікгем не знайшов, що відповісти, тож просто закаляв білизну. Елізабет підхопила один край його нош і з доброзичливою усмішкою сказала: — Ну ж бо, містере Вікгем, ми тепер брат і сестра, тож годі сперечатися про минуле. Сподіваюся, надалі ми погоджуватимемося в усьому.
І вона потягла ноші через моріжок назад додому.
Розділ 53
МІСТЕРА ВІКГЕМА ЦЯ РОЗМОВА так збентежила, що він більше не наважувався говорити з сестрицею Елізабет. А вона й рада була, що зуміла його заткнути.
Надійшов день від’їзду. Місіс Беннет нічого не лишалося, крім як змиритися з розставанням, а раз її чоловік відмовився їхати в Ірландію з цілою родиною, було ясно, що побачаться вони не раніше, ніж за рік.
— Лідіє, серденько, коли ж ми зустрінемося знову? — лементувала вона. — Господи, а мені ж звідки знати? Років, мабуть, за два-три.
— То хоч пиши мені, мила.
— За першої ж нагоди, але в заміжніх жінок є й важливіші справи. Най сестри мені пишуть, їм усе одно робити нема чого.
Прощальні слова містера Вікгема були не тепліші, ніж Лідіїні. Поки його ноші, запасну білизну й глеки з рідкою їжею мостили в екіпажі, він промовив заледве кілька слів.
— Ото вже гарний юнак, — пробурмотів містер Беннет, щойно молодята покинули дім. — Мушу сказати, коли він такий розслаблений, він подобається мені значно більше.
Попрощавшись із донькою, місіс Беннет кілька днів ходила, як у воду опущена.
— Я часто думаю, — нарікала вона, — що прощатися з друзями — це найстрашніше. Так без них сутужно...
— Така ціна заміжжя доньки, — втрутилася Елізабет. — Тішся, доки інші чотири самотні.
— Дурниці. Лідія полишила нас не тому, що вийшла заміж, а тому, що семінарія так далеко. Якби семінарія була ближче, то вона не мусила б одразу від’їздити.
Проте чутки, що поповзли околицею, незабаром розвіяли її тугу, і на зміну їй прийшла бентежна надія. Управительці Незерфілду наказали готувати дім до приїзду господаря, який мав навідатися за кілька днів, щоб познайомитися з новими слугами і проінспектувати, як укріпили кухню. Місіс Беннет не могла всидіти на місці. Вона з усмішкою розглядала Джейн і недовірливо трусила головою.
— Овва, а ось і містер Бінґлі не забарився. Не те, щоб мене це цікавило. Хто він узагалі такий? Очі б мої його не бачили. Та, звісно, хай він їздить у свій Незерфілд, коли вже повадився. А він точно приїздить?
— Точно-точно, — запевнила її подруга. — Вчора увечері місіс Ніколз була в Меритоні. А я, ледве її побачила, підійшла, щоб самій про все розпитати, і вона підтвердила. Він приїде щонайпізніше в четвер, може, в середу. Вона, каже, саме йде до м’ясника, щоб замовити на середу м’яса, і вже наготувала шість качок.
Зачувши про його приїзд, Джейн сполотніла. Минуло багато місяців відтоді, як його наймення востаннє зринуло у їхній із Елізабет розмові, проте щойно сестри лишилися сам на сам, як вона промовила:
— Я зауважила, як ти на мене дивилася, коли тітонька про це розповідала. Ти, мабуть, подумала, що я пригнічена. Та не приписуй мені всяких дурниць! Я тільки злякалася, що на мене всі дивитимуться. А від самих новин мене не гріє й не знобить. Рада тільки, що він приїде сам, а отже, нам не доведеться перетинатися.