Гра триває. Літературна критика та есеїстка
- Автор: Москалець Костянтин
- Год: 2006
- Язык: украинский
- Год: Факт
- Жанр: Критика
Электронная книга - «Гра триває. Літературна критика та есеїстка». Краткое содержание книги:
Т. Д.: «Інакшість» читач витлумачує, зокрема, і як унікальність. Бути таким, як Сейм, як надвечір'я властиво не кожному, назагал люди похмурі, галасливі, злі, жорстокі. Звідси «привітна байдужість» до них автора щоденників. Але чи можливе «буття сповна» у відмежованості від людей — чи лише так воно й можливе?
К. М.: Привітна байдужість не завжди й зарадить. Подивіться на знімки тортур, які застосовують американські військовики у в'язницях Іраку, почитайте про способи катувань в українських СІЗО або про досягнення російських військ у Чечні — і Ви переконаєтесь, що насправді людей значно менше, ніж нам здається. Людина — це лише можливий напрямок, дороговказ, довго-довготермінове завдання, поклик, але не наявність. Людьми стають — а потім перестають ними бути. Я надивився цих перетворень донесхочу за два роки служби в радянській армії. Процес олюднення все ще триває, він часто супроводжується регресією до озвіріння. Тому для розрізнення я пропоную застосовувати лапки: люди — і «люди». Для того, щоб стати людиною, слід відмежуватися від «людей». Але це не означає, що ти мусиш відмежуватися й від тих, хто так само встиг визволитися від «людей». Рано чи пізно, але ти зустрічаєш тих, хто став собою — і вже не уявляєш себе без них.
Т. Д.: Сконцентрованість на собі, фіксування рефлексій — це прояви інтровертності К. Москальця? Вам притаманна схильність до самозаглиблення, самоаналізу, інтенсивного життя у світі культури та сповільненого у дійсності?
К. М.: Я радше екстраінтроверт. Адже я вмію не тільки заглиблюватися й аналізувати, а ще й випірнати, записувати свої рефлексії та не боятися видавати їх окремими книжками. Справжній інтроверт на таке не здатний. Щодо сповільненого життя в дійсності, то навпаки, воно часто бувало надміру інтенсивним, надміру «назовні», я просто спалював себе в безперервному спілкуванні, роздаючись навсібіч. Досить згадати той період, коли я кілька років працював у львівському театрі-студії «Не журись!», виконуючи власні пісні під гітару. Щодня сцена, щодня два концерти, зали по 300–500 чоловік, інколи навіть стадіони. За три тижні об'їхати цілу Англію, щодня даючи в кожному більш-менш примітному місті по концерту, спілкуючись із сотнями людей, — на таке жоден інтроверт не погодиться. Зрештою, і сам Юнґ, котрий запропонував цю класифікацію і блискуче описав усі варіанти характерів у «Психологічних типах», більше ніколи до неї не повертався. Автентична людина не є одновимірною.
Т. Д.: «Сполохи справжнього буття», яких так прогнулося, насправді не бувають частими, а з віком їх неминуче меншає… І все ж світлом яких «сполохів» осяяний недавній час?
К. М.: Чому ж меншає? Їх було обмаль тоді, коли писалася «Келія…», але то були роки мороку не для одного мене. Кілька мільйонів людей вимерло, не витримавши наруги, кілька мільйонів виїхало за кордон. А тепер… Досить згадати ті хвилини, коли півмільйонний Майдан у революційному Києві допомагав Тарасові Чубаю співати мою пісню «Вона». Або ту коробку чудового цейлонського чаю, яку надіслала на Різдво незнайома жінка із Черкас. Або ту дівчинку-першокласницю, яка позавчора зупинила мене на вулиці й сказала: «А можна я Вам заколядую?» — «Хіба посеред вулиці колядують?» — дивуюся я. — «Авжеж». — «Ну, то колядуй». І от стоїмо ми з нею в центрі міста, машини мчать, сніжок падає, а вона колядує, справжнє буття мені колядує, з помаранчевим ранцем на плечах, розумієте?
Т. Д.: Україна ототожнювалася Вами в «Келії Чайної Троянди» з божевільною бабою-жебрачкою, від якої смердить, а українці — з бідним і нерозумним, часто огидним народом. Я наразі не маю на меті поставити під сумнів влучність визначення, хотілося б запитати про інше — про право на такі узагальнення. Чи є воно в кожного письменника? Адже загальновідомо, що поспільство важко вибачало «критичне самоусвідомлення» П. Кулішу — його «Народе без пуття, без чести і поваги», Франку — емоцію: «Не кохам Руси!», «сарматсько-візантійську повію» Маланюку.
К. М.: Гельдерлін про своїх німців іще й не таке писав. А Джойс — про свою батьківщину: «Ірландія — свиня, яка пожирає власних дітей». А Юрко Андрухович — про Київ і киян, правда, тепер він змінив свою думку на краще. Я й Росію називав «юродивою старухою» в одному з віршів — і нічого, Путін анітрохи не образився, навпаки, приїхав до нас, президентські вибори допоміг провести. Ми — вільні письменники, я особисто все життя за цю свободу слова боровся. І Андрухович також, і Рябчук, і все наше покоління. Серед тих відгуків, які я отримав на «Келію Чайної Троянди», не було жодного, де б моє ототожнення засуджувалося або спростовувалось. У декого з моїх кореспондентів Україна асоціюється з речами значно страшнішими, ніж баба-жебрачка, зрештою, на Заході так само: донедавна Україна ототожнювалася з відрубаними головами журналістів, з організованою злочинністю, з експортом проституції, з епідемією СНІДу та туберкульозу, з навмисним отруєнням кандидатів у президенти — перелік цих милих асоціацій можна, на жаль, продовжувати ще і ще.