Співробітник ЧК
- Автор: Лукин Александр Александрович, Поляновский Дмитрий Иоганович
- Год: 1960
- Язык: украинский
- Год: Видавництво ЦК ЛКСМУ "Молодь"
- Переводчик: П. Д. Резніков
- Жанр: Исторические приключения
Электронная книга - «Співробітник ЧК». Краткое содержание книги:
У місто Херсон на роботу в ЧК направляють молодого малодосвідченого працівника. Юнак одразу потрапляє у вир незвичайних подій. У місті діє шпигунська організація, яка веде підривну роботу проти Радянської влади, і молодому чекістові доручають викрити ворогів. Багато небезпечних пригод зазнав співробітник ЧК, перш ніж йому вдалося виконати це важливе завдання.
Образ молодого героя, що прагне до подвигу, не шкодує свого життя в ім'я торжества правди, глибоко хвилює, викликає захоплення.
Тепер він дихав часто і коротко, немов туга пов'язка заважала йому глибоко зітхнути.
— Туго, Іване Петровичу? — здригаючись від гострого жалю до товариша, спитав Олексій. — Може послабити?
— Нічого... Чуєш, Олексію...— Воронько знайшов його руку, злегка притягнув до себе. — Йди в Олешки сам... Повернешся з підводою... А я туг почекаю...
— Куди! До Олешок двадцять верст!..
- До ранку дійдеш...
— Не залишу я тебе тут! — сердито сказав Олексій. — Біс його знає, що там в Олешках. Наші виїхали. Може там білі!
- Йди, Альошо... Йди, кажу!..
Олексій сів на траву, кулаками стиснув скроні.
В таке скрутне становище він ще ніколи «е потрапляв. Ніч, поранений товариш, до Олешок мало не двадцять верст, а навколо ворожі куркульські хутори, поблизу Марков з бандитами. Нема сумніву, на світанку вони неодмінно почнуть шарити навколо, шукати їх. А якщо Марков догадається, хто тоді наполохав його,— облави не уникнути!..
Що робити? Йти в Олешки, як пропонує Воронько? Пішки по незнайомій дорозі, з обходами та поворотами раніше ніж до полудня не доберешся. А що в Олешках? Чекісти виїхали, війська на передовій, навіть Марусі — і тієї нема. Підводи теж не дістати. Кучеренко злякається, не поїде. Дядько Селемчук... А що він? Дядько Се-лемчук і так уже зробив усе, що міг... Ну, добре, припустімо, підводу він якось дістане — все одно раніше, ніж завтра вночі, сюди не повернеться. А що за цей час станеться з Вороньком?..
Єдина можливість: пробратися до Дніпра, в якомусь селі випросити або викрасти човен і спуститися за течією до самого Херсона — іншого виходу нема.
Олексій підвівся.
— Іване Петровичу, треба йти, давайте допоможу... Іване Петровичу!..
Воронько мовчав. Похолодівши від жаху: невже помер? — Олексій припав вухом до його грудей. Серце билося, Воронько був непритомний.
Олексій озирнувся, немов сподіваючись, що з кроміш-ної темряви, яка оточувала його, з'явиться несподівана допомога. Над яром шуміла тирса, вітер пригинав чагарник, струмок перекочував гальку.
Олексій підтягнув ремінь, закинув мляві руки Воронька собі на плечі, ухопився міцніше і підвівся на ноги. Воронько був трохи нижчий на зріст від Олексія і спочатку здавався навіть не дуже важким: Олексій злегка струснув його, влаштовуючи зручніше. Воронько глухо застогнав і повільно пішов по нерівному дну яру.
...Решта ночі і весь наступний день злились у пам'яті Олексія в одне безперервне, майже нелюдське зусилля.
Він збився з дороги і довго йшов не до Дніпра, а вздовж нього. Коли він усе-таки визначив правильний напрям, на шляху трапилося широке старе річище з грузькими, заболоченими берегами, пройти по яких з Вороньком на плечах було неможливо, і тому довелося робити великий гак.
Заходити в села, щоб спробувати дістати підводу або хоча б уточнити дорогу, було небезпечно.
Олексій досить швидко зрозумів, що Воронька йому не донести. Вірніше, не донести живим. Воронько дедалі рідше опритомнював. Пов'язка на його грудях вся закривавилась. Олексій під час однієї з зупинок розірвав свою спідню сорочку і намотав її поверх старої пов'язки, але й це не допомогло, кров знову проступила.
Воронько вмирав. Він вмирав важко. Життя міцно сиділо в ньому. Олексій не розумівся на медицині, але йому було ясно, що врятувати товариша може тільки швидка допомога. Все ж, що міг зробити для нього Олексій, це принести в кашкеті води, якщо вона трапляється на шляху, і тягти, тягти його на собі із згасаючою надією добратися вчасно, поки життя ще не зовсім залишило сильне і тепер таке немічне тіло товариша...
Обличчя Воронька вкрилося синюватою жовтизною Вуса обвисли і здавались особливо чорними. Коли до нього поверталася свідомість, він просив залишити його, не займати, дати відпочити, а коли знову непритомнів, стогнав...
П'яти липли до землі, затерпли стегна, під коліньми з'явився гострий біль.
Олексій ступав налитими болем ногами, вдихаючи запах крові і просякнутої потом гімнастьорки Воронька. Кожний наступний крок здавався останнім, але він робив цей крок, за ним — другий, третій... десятий... сотий..
Проповзла, коливаючись під ногами, верста, друга... І Олексій втратив їм лік, боячись зупинитися, бо знав, що варто скинути Воронька і впасти на землю, щоб невистачило ні сил, ні, особливо, волі підвестися.
Наприкінці дня в глибоких сутінках він підійшов до якогось придніпровського села.