Співробітник ЧК
- Автор: Лукин Александр Александрович, Поляновский Дмитрий Иоганович
- Год: 1960
- Язык: украинский
- Год: Видавництво ЦК ЛКСМУ "Молодь"
- Переводчик: П. Д. Резніков
- Жанр: Исторические приключения
Электронная книга - «Співробітник ЧК». Краткое содержание книги:
У місто Херсон на роботу в ЧК направляють молодого малодосвідченого працівника. Юнак одразу потрапляє у вир незвичайних подій. У місті діє шпигунська організація, яка веде підривну роботу проти Радянської влади, і молодому чекістові доручають викрити ворогів. Багато небезпечних пригод зазнав співробітник ЧК, перш ніж йому вдалося виконати це важливе завдання.
Образ молодого героя, що прагне до подвигу, не шкодує свого життя в ім'я торжества правди, глибоко хвилює, викликає захоплення.
ЗА ВОРОНЬКА!
Коло загону, біля старого засипаного колодязя, Олексій поклав Воронька на траву.
Воронько не стогнав. Він тільки схлипував тихенько, час від часу здригався, та ще в горлі в нього щось низько дрижало і наче хлюпотіло. З-під вусів до шиї тягнулася чорна смуга. Олексій доторкнувся пальцем — кров. Він присів, рукавом витер щоку, прошепотів:
— Почекай, Іване Петровичу, я ненадовго...
Воронько не відповів. Олексій оглянувся, намацав у темряві якусь колоду, підсунув її Вороньку під голову і підвівся.
— Так я зараз, п'ять хвилин...
Він вийняв наган і, притримуючись за огорожу, пішов по узбіччю.
Попереду біліли хати. Колодязний журавель, здавалося, стирчав просто з рябого, світлосірого неба. Вітер з Дніпра рвав і м'яв жорстке листя.
Край дороги валявся поламаний безколесий віз. Олексій зупинився біля нього, міркуючи, куди йти, і звернув до хатинки, що стояла на відшибі.
Плутаючись ногами в городньому бадиллі, він добрався до паркана, знайшов хвіртку. Собаки в дворі не було.
У хаті, очевидно, прислухались. Як тільки Олексій постукав, почувся тонкий, настояний страхом дівчачий голос:
— Мамуню, ти?
— Відчиніть...
— Дядько Степан?..
Грюкнув об дошки важкий засув. Олексій натиснув, відсунув тугі двері, що терлися об підлогу, і проліз в сіни. Наштовхуючись на мотлох, пробрався в кімнату.
На столі горів каганець. Од вітерця, що влетів у двері, вогник захитався, подовжуючись, і Олексій мимохіть окинув поглядом стару, давно не білену хату. В кутку, на ліжку, під ковдрою, зшитою із клаптів, хтось лежав.
Дівчинка, засунувши засув, увійшла слідом за Олексієм, плаксиво промовила:
— Чого довго, дядьку Степан? Мамуні й досі нема. Як поїхала вчора, так і не поверталась. Чого б це, дядьку Степан? А-а! - закричала вона, розглядівши Олексія, і затиснула рота долонями.
- Тихше! — попросив він.— Тихше, дівчинко, не кричи! Хто-небудь з дорослих є дома?
З ліжка підвелася жінка. Олексій придивився — молода.
- Вам чого? — спитала вона, до підборіддя натягуючи ковдру.
— Хазяєчко, червоноармійці ми, від бандитів рятуємось. З дороги збилися...
Приховувати не було потреби. Темне подряпане обличчя Олексія, кров на розхристаному френчі, наган у руці та й сама його несподівана поява в такому вигляді вночі, тут, у центрі бандитського району,— красномовно говорили про те, хто він такий.
Жінка спустила ноги з ліжка і почала шукати на підлозі черевики. Олексій поквапливо говорив далі:
— Товариш у мене тяжко поранений. Вмирає. Допоможіть, хазяєчко, дорога...
Жінка знайшла черевики і, обсмикнувши довгу спідницю, підвелася.
— Чого вам? — перепитала вона, мовби не розчувши.
— Червоноармійці ми... Товариш умирає біля колодязя... йому допомогти треба!..
Вона заговорила швидко, розглядаючи Олексія запа-лими очима:
— Ой, ні, не можемо, ми не можемо, добрий яоловіче! В селі ж зелені!
— Зелені?!
— П'ять чоловік у Сафонова, старости! Нещодавно їх багато приїжджало, а потім, бог дав, поїхали, тільки п'ять і лишилось... Вони ж усе одно дізнаються — не жити нам. Не візьмемо його, ох, не візьмемо, добрий чоловіче!..
— Та ні ж бо...— почав Олексій. Вона не дала йому доказати.
— Що ми, любесенький, з ним робитимемо? Я ось хвора та сестричка мала!..
Дівчинка, отямившись від переляку, почала, захлинаючись, розповідати, що мати їхня поїхала по борошно в сусіднє село до тітки Фросини та й досі нема її...
- Ти, дядечку, не бачив часом?
— Не бачив, — сказав Олексій. Стоячи перед цими плачучими жінками, він на мить забув, чого прийшов.
А вони розповідали навперебій, що вранці приїхали бандити, оголосили «нібілізацію», двох чоловіків узяли, а третього, Івана Лотенка,— він йти не схотів,— повели силоміць. Потім поїхали, а п'ятеро лишилися в старости Сафонова, який і сам в нальоти ходить, а нині накрався, так удома сидить.
— Якщо він у нас червоноармійця знайде, лютій смерті віддасть, душогуб!.. — казала жінка.—А я і сама богом тільки й жива: мій чоловік другий рік у червоних воює...
— Та я його лишати не збираюсь! Мені човен потрібен до Херсона доїхати.
— Човен? — перепитала жінка, і по тому, як вона раптом зам'ялась, Олексій зрозумів, що човей у них є.
— Хазяєчко, виручи! —сказав він, вкладаючи в свою просьбу весь свій відчай, весь страх за Воронька.— Помре товариш! В тебе самої чоловік такий, як ми...
— Любесенький, як же без човна? — промовила жінка і, наче шукаючи підтримки, глянула на сестру.— Він же один у нас...
— Повернемо човен! Обов'язково повернемо! Ось тобі більшовицьке слово! Віриш?..— і бачачи, що вона все ще вагається, витяг з кишені свій чекістський мандат. — Дивись сюди: чекісти ми з Херсона. Хочеш, розписку напишу?