Гобіт, або Мандрівка за Імлисті гори

— Навіщо ти нам це говориш? Ти зраджуєш своїх друзів чи погрожуєш нам? — похмуро спитав Бард.

— Мій дорогий Барде! — схвильовано писнув Більбо. — Не будьте такі квапливі! Я ще не зустрічав такого підозріливого люду! Просто я намагаюся відвернути біду від усіх нас. І тому хочу дещо запропонувати.

— Послухаймо! — сказали Бард і король.

— Ні — подивіться! — сказав Більбо. — Ось воно! І, діставши Гори-камінь, відкинув ганчірку, в яку був загорнутий самоцвіт.

Навіть король ельфів, чиї очі звикли бачити чудовні й прекрасні речі, підвівся вражений. Мовчки, зачудовано дивився на незрівнянний самоцвіт Бард. Мовби куля, повна місячного сяйва, повисла перед ними в сітці, сплетеній з блиску холодних зір.

— Це — Гори-камінь Траїна, — пояснив Більбо, — серце Самітної гори, а також серце Торіна. Він оцінює цей самоцвіт понад річку золота. Я даю цей камінь вам. Він поможе вам досягти угоди.

І, з зусиллям відірвавши погляд від самоцвіта, тремтячою рукою подав його Бардові. Той добру хвилину, мовби приголомшений, тримав Гори-камінь на долоні.

— Але як цей камінь став твоїм, що ти його нам даєш? — нарешті запитав він, схаменувшись.

— Ну, він не зовсім мій, — знітився гобіт. — Але, знаєте, я волію заставити його проти всієї моєї частки. Може, я і Викрадач, як вони кажуть (хоча особисто мене ніколи не тягло красти), та, сподіваюся, Викрадач із мене більш-менш чесний. Так чи так, а нині я вертаюся назад, і нехай гноми що хочуть, те зі мною і зроблять. Сподіваюся, що Гори-камінь принесе вам користь.

Лісовий король вражено подивився на Більбо.

— Більбо Злоткінсе! — сказав він. — Ти достойніший носити обладунок ельфійських принців, ніж багато хто, кому він більше був би до лиця. Але навряд чи й Торін Дубощит буде такої думки. Я, мабуть, краще знаю гномів, ніж ти. Раджу тобі лишитися з нами — будеш нашим дорогим і шанованим гостем.

— Я, звісно, дуже вам дякую, — відповів Більбо з поклоном. — Але я не зможу покинути отак моїх друзів — після всього, що ми зазнали разом. До того ж я пообіцяв старому Бомбурові, що розбуджу його опівночі! Мені справді треба йти, і якнайхутчій.

Ніякі їхні умовляння не могли його затримати; отож, доручивши кільком — воїнам провести гобіта, Бард і король шанобливо з ним попрощалися. Коли проходили через табір, якийсь дідусь, закутаний у темний плащ, підвівся з порога одного з наметів і підійшов до них.

— Молодець, Злоткінсе! — мовив старий, поплескавши гобіта по плечах. — Ти, як завжди, перевершуєш усі сподівання!

То був Гандальф.

Уперше за стільки днів Більбо зрадів по-справжньому. Та не було часу для всіх тих запитань, що зринули одразу йому в голові.