Гобіт, або Мандрівка за Імлисті гори

Близько полудня знову замайоріли, винесені наперед, знамена Лісу й Озера. Потім показався загін із двадцятьох воїнів. Там, де починалася вузька стежка, загін склав на землю мечі й списи й підійшов до брами. Вражені гноми побачили серед посланців Барда й короля ельфів, а попереду виступав якийсь дідок: закутаний у плащ, із насунутим на чоло каптуром, він ніс в руках важкеньку дерев'яну скриньку, окуту залізом.

— Вітаю, Торіне! — гукнув Бард. — Ти досі не змінив свого рішення?

— Моє рішення не міняється від того, що зійшло й зайшло кілька разів сонце, — відказав Торін. — Невже ти прийшов, щоб ставити пусті запитання? І військо ельфів досі не відійшло, як я бажав! Поки цього не буде, ти марно ходиш на переговори до мене.

- І немає нічого, за що ти відступив би частину свого золота?

— Нічого, що ти чи твої друзі можуть запропонувати.

— А що ти скажеш про Гори-камінь Траїна? — спитав Бард, і тієї самої миті старий відчинив скриньку й підніс самоцвіт угору. З його долоні бризнуло навсібіч сяйво, біле та яскраве навіть при світлі дня.

Вражений і спантеличений, Торін онімів. Довго ніхто не порушував мовчанки.

Нарешті Торін заговорив, і голос його був здушений від гніву.

— Той камінь належав моєму батькові, отже він мій. Чому це я маю купувати свою власність? — Але подив охопив ватажка гномів, і він додав: — Але як ви добралися до цієї спадщини мого роду — коли варто взагалі питати про те, про що питають злодіїв?

— Ми не злодії,- відказав Бард. — Твоя власність буде віддана тобі за те, що належить нам.

— Як ви добралися до нього? — закричав Торін, якого вже охоплювала лють.

— Це я віддав їм камінь! — писнув Більбо, що визирав через мур і на ту хвилину був уже страшенно переляканий.

— Ти! Ти! — загримів Торін, обертаючись до гобіта й хапаючи його обома руками. — Ти, жалюгідний гобіте! Ти, куций… злодію!

Ватажкові гномів забракло слів, і він трусив бідолашного Більбо, мов кролика.

— Клянуся Дуріновою бородою! Хотів би я, щоб тут був Гандальф! Хай він буде проклятий, що вибрав тебе! Хай йому борода вилізе! А тебе я скину вниз на каміння! — закричав він і високо підняв гобіта.

— Стривай! Твою волю уволено! — мовив голос. Старий, що ніс скриньку, відкинув геть свого плаща з каптуром. — Ось Гандальф! І, як видно, прийшов я саме вчасно. Якщо тобі не подобається мій Викрадач, то, прошу тебе, не завдавай йому шкоди. Постав його на землю й вислухай, що він має сказати!

— Ви, бачу, всі в спілці проти мене! — сказав Торін, впустивши гобіта на верх муру. — Щоб я ще коли мав справу з яким чарівником чи його друзями! Ну, то що ти маєш сказати, пацючий нащадку?

— Леле! Леле! — мовив Більбо. — Я певен, усе це дуже прикра історія. Може, ви пам'ятаєте, як казали, що я можу вибрати сам свою чотирнадцяту частку? Можливо, я зрозумів вас надто дослівно — чував я, що гноми бувають чемніші на словах, ніж на ділі. А проте був же час, коли ви нібито вважали, що я вам даю якусь користь. Пацючий нащадок — отак! Оце й є всі ті послуги ваші й вашої рідні, що їх ви обіцяли мені, Торіне? Вважайте, що я розпорядився своєю часткою, як хотів, та й ділу кінець!