Пригоди Шерлока Холмса. Том IV

Ферґюсон провів своєю широкою долонею по нахмуреному чолу.

— На Бога, Холмсе, — сказав він хрипко, — якщо ви можете сказати щось певне про цей випадок, не мучте мене. Що тут скоїлося? Що я повинен чинити? Мені байдуже, як саме ви дізналися про це; для мене важливі самі наслідки.

— Звичайно, я мушу дати вам деякі пояснення, і ви їх дістанете. Але дозвольте мені вести справу своїм власним способом. Чи зможе господиня приділити нам свою увагу, Ватсоне?

— Так, вона хвора, але при здоровому глузді.

— Дуже добре. Лише при ній ми зможемо з’ясувати все до кінця. Ходімо до неї.

— Вона не схоче мене бачити! — вигукнув Ферґюсон.

— Ба ні, схоче, — мовив Холмс. Він написав кілька слів на клаптику паперу. — В усякому разі ви, Ватсоне, маєте право відвідати її як лікар. Чи не зробите ви ласку передати леді цей папірець?

Я знову піднявся сходами й віддав папірець Долорес, яка обережно відчинила мені двері. За хвилину з кімнати долинув вигук, що був водночас і радісним, і здивованим. Долорес визирнула з-за дверей і сказала:

— Вона буде бачити. Вона буде слухати.

Я подав знак, і Ферґюсон з Холмсом піднялися нагору. Коли ми увійшли до кімнати, Ферґюсон ступив кілька кроків у бік дружини, яка підвелася в ліжку, але вона витягла руку вперед, мовби відштовхуючи його. Він упав у крісло, і Холмс умостився поряд із ним, попередньо вклонившись леді, що дивилася на нього широко розплющеними, сповненими подиву очима.

— Гадаю, Долорес можна відпустити... — мовив Холмс. — О, що ви, леді! Якщо ви бажаєте, щоб вона зосталася тут, то немає ніяких заперечень. Що ж, містере Ферґюсоне, мушу сказати вам, що я дуже заклопотана людина, тож не збираюсь марнувати тут з вами час. Що швидше хірург оперує, то меншого завдає болю. Дозвольте мені спершу заспокоїти вас. Ваша дружина — чудова, віддана жінка, яка зазнала несправедливої кривди.

Ферґюсон скочив з крісла з вигуком радості:

— Доведіть це мені, містере Холмсе, і я — ваш боржник до могили!

— Я це зроблю, але тоді мені доведеться завдати вам нових страждань.

— Мені байдуже, аби лише виправдати мою дружину! Поряд з нею все інше для мене не має ваги!

— Тоді дозвольте викласти вам весь перебіг моїх міркувань іще на Бейкер-стрит. Думка про вампірів видалась мені безглуздою. Такого в англійській кримінальній практиці ще не траплялося. Але ваше спостереження не викликало сумніву. Ви побачили, як леді підводилася з колін біля синового ліжечка, і на вустах її була кров.

— Так. Це правда.

— А чи не спало вам на думку, що кров із рани висмоктують не лише для того, щоб її напитися? Чи не пам’ятаєте ви про англійську королеву, яка в давнину висмоктувала з рани кров для того, щоб видалити звідти отруту?

— Отруту?

— Господарство у вашому будинку ведеться на південноамериканський кшталт. Чуття підказало мені, що десь тут має бути колекція зброї, перш ніж я побачив її на стіні. Могла бути використана й інша отрута, але про зброю я подумав насамперед. Коли ж я побачив порожній сагайдак біля невеликого мисливського лука, то зрозумів, що це саме те, що я шукав. Якщо дитину було вколото однією з цих стріл, отруєних соком кураре[39] чи ще якимось диявольським зіллям, на неї чекала неминуча смерть, якщо не виссати з ранки отруту.