Янтарне скло
- Автор: Пулман Филип
- Серия: Темні початки #3
- Год: 2007
- Язык: украинский
- Год: Книжковий Клуб «Клуб Сімейного Дозвілля»
- ISBN: 978-966-343-766-8
- Переводчик: Сергій Савченко
- Жанр: Другие приключения
Электронная книга - «Янтарне скло». Краткое содержание книги:
«Янтарне скло» — заключна книга трилогії видатного майстра слова Філіпа Пуллмана, що розповість про небезпечні пригоди дівчинки Ліри, що мешкає у іншому, схожому на наш, світі та її друга Віла. Діти мандрують різними світами, уникаючи контактів із воїнами Зла, бо за старовинним пророцтвом після глобальної катастрофи саме на Ліру чекає доля другої Єви, матері всього людського. Разом з героями юний читач порине у вир надзвичайних подій: подорож до підземного світу, поєдинок сил Добра і Зла, зустріч з душами померлих друзів і, нарешті, розставання Віла та Ліри, які встигли полюбити одне одного, але заради збереження рівноваги у Всесвіті змушені повернутися кожен до свого світу.
— Я не дозволив би власній дитині розмовляти зі мною таким тоном, яким розмовляєш ти, Ліро! І чому я не покарав тебе раніше?
— То зробіть це! Покарайте мене, ви ж можете! Встроміть свої бісові шпори в моє тіло, ну-бо! Ось вам моя рука… Ви й гадки не маєте, що в мене в голові, ви пихате егоїстичне створіння, ви не знаєте, як мучить мене те, що я заподіяла Роджерові! Для вас убити людину — що хруснути пальцями, вам на це начхати, але те, що я не вибачилася перед Роджером і не попрощалася з ним, є для мене нестерпною мукою, і я хочу бодай трохи загладити свою провину. Попри всю свою гордість, попри всю свою дорослість і розумність, ви ніколи цього не зрозумієте — якщо я змушена буду вмерти, роблячи те, що повинна зробити, то я умру з радістю! Смерть — це не так уже і страшно! Отже, жорсткий та сильний шевальє Тіаліс із отруйними шпорами, ви хочете вбити мене-то й робіть те, чого хочете! Тоді ми з Роджером зможемо довіку грати в землі мертвих та сміятися з вас, о жалюгідна істото!
Неважко було побачити, що Тіаліс ледь утримується — його всього розпирала та трусила страшенна лють. Але невідомо, чим усе це скінчилося б, якби він не почув голос, що пролунав за спиною в Ліри. Тієї ж миті обоє вони застигли від жаху, і Ліра почала повільно повертатися, вже знаючи, що вона там побачить, і відчуваючи, як уся її напускна хоробрість зникає.
Смерть стояла зовсім поруч і доброзичливо посміхалася, її обличчя було таким самим, як у всіх інших бачених Лірою смертей — однак ця була її власною. Пантелеймон у неї на грудях затремтів, заскиглив, огорнув своїм тілом горностая її шию та спробував відштовхнути її від смерті. Проте в такий спосіб він лише наближувався до смерті сам, і зрозумівши це, він знову сховався в дівчинки на шиї, там, де було добре чути пульсування її серця.
Ліра притиснула деймона до себе й подивилася прямо в обличчя смерті. Вона чомусь не пам'ятала, що та сказала, і лише бачила краєчком ока, як Тіаліс швидко готує магнітний резонатор до передачі.
— Ти моя смерть, так? — спитала дівчинка.
— Так, дорогенька, — відповіла смерть.
— Ти ж ще не збираєшся забирати мене?
— Я була потрібна тобі. Я завжди поруч.
— Так, але… Я лише хотіла піти до країни мертвих, але не вмерти. Я не хочу вмирати! Мені дуже подобається почуватися живою, я люблю свого деймона, і… Деймони туди не потрапляють, так? Я бачила, як вони зникають разом зі смертю людини, згасають, наче свічки на вітрі. У країні мертвих Єдеймони?
— Ні, — відповіла смерть. — Твій деймон зникає в повітрі, а сама ти зникаєш під землею.
— Однак я хочу піти до країни мертвих і взяти його з собою, — твердо промовила Ліра. — І ще я хочу повернутися звідти. Люди колись робили це?
— Дуже й дуже давно. Колись, дитино, ти потрапиш до країни мертвих без жодних зусиль, без ризику — це буде безпечна спокійна подорож у компанії твоєї власної смерті, твого вірного й відданого друга, котрий перебуває поруч із тобою кожної миті твого життя, котрий знає тебе краще, ніж ти сама…
— Але в мене вже є вірний і відданий друг — Пантелеймон. Ти не потрібна мені, смерте, я добре знаю Пантелеймона й люблю його, і якщо він колись… якщо ми колись…
Смерть кивала в такт словам дівчинки. Вона виглядала зацікавленою та привітною, проте Ліра ні на мить не забувала, із ким розмовляє: зі своєю власною смертю, котра до того ж була такою близькою…
— Я знаю, що потрапити туди зараз буде складно й небезпечно, — вже спокійніше промовила вона, — але я хочу це зробити, смерте, дуже хочу. І Віл цього хоче. В обох нас смерть… смерті дуже швидко забрали близьких людей, і ми хочемо дещо виправити — принаймні я хочу.
— Кожна людина хотіла б знову поговорити з тими, хто пішов у країну мертвих. Чому ж саме для тебе слід зробити виняток?
— Тому що… — похапцем почала вигадувати Ліра, — тому що я маю виконати ще одне завдання, не лише побачити свого друга Роджера, а й зробити те, що просив мене ангел. Це завдання здатна виконати саме я, і воно надто важливе, щоб можна було чекати, поки я вмру своєю… своєю смертю — його треба виконати відразу. Бачиш, ангел наказав мені зробити дещо, й ось чому ми з Вілом прийшли сюди. Ми просто повинні туди потрапити!
Тіаліс у неї за спиною відклав свій прилад і мовчки спостерігав за тим, як дитина благає свою власну смерть узяти її туди, куди нікому немає ходу.
Смерть почухала потилицю й підвела руки на знак відмови, але Ліру вже було не зупинити: її бажання було сильнішим від страху смерті, до того ж, за її словами, вона бачила й гірші речі…
Зрештою смерть промовила: