Бесплатная библиотека
Читайте книгу на сайте или телефоне
Оріноко - Читать Любимую Русскую Полную Книгу 👉 Read-E-Book.com

Оріноко

Электронная книга - «Оріноко». Краткое содержание книги:

Ця книжка визначного сучасного польського письменника і мандрівника Аркадія Фідлера є продовженням уже відомої читачам повісті того ж автора «Острів Робінзона».
В ній розповідається про дальше життя Яна Бобера — незвичайної білої людини, яка стала вождем волелюбних індійських племен.
Дія відбувається в першій половині XVIII сторіччя. Втікаючи з іспанської неволі, група індійців та негрів залишає «острів Робінзона», вирушає до Південної Америки й оселяється на берегах величної річки Оріноко.
Та колонізатори приходять і сюди. Вогнем і мечем намагаються вони поневолити незалежні землі. Знову розпочинається боротьба індійських племен за свою свободу і незалежність, запекла боротьба простих, чесних людей проти озброєних до зубів підступних ворогів.
Схвильована розповідь про цю самовіддану боротьбу, про її героїв, яскраві картини життя індійського народу і складають основу твору.
1 ... 95 96 97 98 99 100 101 102 103 ... 148
Перейти на страницу:

— Вони розв'язали мішок! — заверещав я напівпритомний.

На жаль, так і було. Розв'язали, вийняли попони, а тепер видирали один у одного з небувалою жадністю. Кожний хотів захопити собі частину здобичі.

— Не чіпайте! — кричали ми здалека. — Облиште попони! В них проказа! Смерть! Облиште, сучі діти…

Але де там! Людям було не до того, кожен радів, що захопив свою частину. Їх було більше десятка, а нас лише кілька чоловік. Коли б ми ще мали зброю, може б вона примусила їх схаменутися, послухати. Але зброї у нас з собою не було.

Я швидко підбіг і голосно попередив, яка небезпека криється в попонах. І справді, дехто з індійців, спантеличений моїм великим розпачем і люттю, завагався. Але тоді постать, яка до цього часу залишилася схиленою до землі, наче молилася, рвучко підвелась, і ми побачили Карапану і його обличчя, скривлене від ненависті.

— Не слухайте його! — захрипів він дико. — Немає в цих матах смерті! Я знищив її. Він бреше вам. Він хоче сам усе захопити!

В неслухняній громаді був і Конесо. Під пахвою він тримав попону.

— Вождю! — крикнув я до нього. — Ти штовхаєш плем'я на згубний шлях! Кинь попону, благаю тебе!

Гнів, розгубленість і виклик пробігали по його обличчю.

— Ні! — фиркнув він, — ти не смієш, Білий Ягуаре, ні наказувати нам, ані примушувати нас. Нам належить плата за коня від іспанця. А ти хотів їх плату вкинути у воду, щоб нам нічого не дісталося. Не буде цього!

Я притискав кулаки до скронь, хотів вити, як собака.

— Ти здурів, ти зовсім з'їхав з глузду! — кричав я. — Кажу тобі, в тих матах зараза і смерть білих людей. Педро прибіг і повідомив нас про зраду іспанців. Ми знаємо тепер напевно, що в них згуба…

— Педро прибіг, ми знаємо про це, і тому ми поспішили сюди, щоб ти не встиг знищити попони.

— Ви загинете, якщо зараз же не покинете попони! — переконував я їх, а сам був близький до божевілля.

— Е, не загинемо! Ми не боїмося! Карапана клянеться всіма духами, твердить, що ти помиляєшся… Він прогнав хворобу, якщо вона й була в матах!..

Вони залишалися вперті і глухі. Наші намагання були даремні, наші слова відскакували, мов камінь од скелі. Чаклун реготав, захлинаючись від глузування і лютої радості, і найбільше від того, що переміг мене. Деякі з моїх товаришів хотіли кинутися на серімських жителів з кулаками, незважаючи на їх переважну кількість, щоб силою відібрати повсть. Я зупинив їх, бо, доторкнувшись до попон, вони могли б заразитися самі. Друзі зрозуміли це.

Побачивши, що нікого з засліплених не переконаємо, я наказав швидко відступити. Моє хвилювання пройшло, треба було негайно шукати нових шляхів порятунку. Мала віддаль нашої поляни від Серіми не забезпечувала нас од заразного повітря. Повертаючись назад, я коротко пояснив друзям ознаки багряної небезпеки. Хвороба була характерна неабиякою заразливістю. На тілі виступали плями, підвищувалася температура, кінчалося загальним ослабленням, а для індійців неминучою смертю. Я розповідав це з власного досвіду дитячих років, згадуючи про сумну долю сусквеганнів з долини Аллеганських гір.

— Залишається один вихід: зараз же тікати, — заявив я. — Всі, хто не доторкався до смертоносної повсті, мусить звідси втікати!

— А може, відійдемо тільки до затоки Потаро, де ми заховали шхуну? — сказав Манаурі.

— А скільки це миль звідси? Три.

— Більше як три.

— Думаю, що вистачить, — висловив я припущення. — Тільки щоб піхто з наших не зустрічався в наступні дні з хворими, якщо вони будуть! Це найважливіша умова…

— Чи довго триває пошесть?

— Після кількох днів з'являються перші ознаки, а потім десять, п'ятнадцять днів залишається до смерті — або до повільного видужування.

— А як лікувати цю недугу?

— Я цього добре не знаю. Колись мені казали, що треба лежати спокійно, не розкриватися, коли гарячка палить, мало їсти.

— Якщо так, то ми повинні повідомити Серіму, як належить поводитися хворим, — задумався Манаурі.

— Обов'язково…

Мене втішало те, що друзі серйозно сприймали мої застереження. Ми негайно скликали всіх жителів галявини. Наша шхуна, на щастя, повернулася попереднього дня з затоки Потаро. Отже, тепер залишалося тільки навантажити на неї все майно і запаси, які ми мали, а саме: гончарні, ткацькі верстати, навіть стовпи, стіни і дахи деяких хатин, які нашвидкуруч розбиралися, Люди випереджали одно одного в роботі, щоб якнайшвидше залишити лиховісну околицю. Десятеро варраулів при повному озброєнні, яке одержали від нас, вишикувались перед моєю хатиною в один ряд, немов загін воїнів, після чого Мандука підійшов до мене разом з перекладачем Аріпаєм і попросив дозволу висловитися.

1 ... 95 96 97 98 99 100 101 102 103 ... 148
Перейти на страницу:
0
Сюжет
  • 1
  • 2
  • 3
  • 4
  • 5
  • 6
  • 7
  • 8
  • 9
  • 10
0
Атмосфера
  • 1
  • 2
  • 3
  • 4
  • 5
  • 6
  • 7
  • 8
  • 9
  • 10
0
Главный герой
  • 1
  • 2
  • 3
  • 4
  • 5
  • 6
  • 7
  • 8
  • 9
  • 10
0
Общее впечатление
  • 1
  • 2
  • 3
  • 4
  • 5
  • 6
  • 7
  • 8
  • 9
  • 10
Итоговая оценка: 0.0 из 10 (голосов: 0 / История оценок)