Оріноко

— Педро прибіг, ми знаємо про це, і тому ми поспішили сюди, щоб ти не встиг знищити попони.

— Ви загинете, якщо зараз же не покинете попони! — переконував я їх, а сам був близький до божевілля.

— Е, не загинемо! Ми не боїмося! Карапана клянеться всіма духами, твердить, що ти помиляєшся… Він прогнав хворобу, якщо вона й була в матах!..

Вони залишалися вперті і глухі. Наші намагання були даремні, наші слова відскакували, мов камінь од скелі. Чаклун реготав, захлинаючись від глузування і лютої радості, і найбільше від того, що переміг мене. Деякі з моїх товаришів хотіли кинутися на серімських жителів з кулаками, незважаючи на їх переважну кількість, щоб силою відібрати повсть. Я зупинив їх, бо, доторкнувшись до попон, вони могли б заразитися самі. Друзі зрозуміли це.

Побачивши, що нікого з засліплених не переконаємо, я наказав швидко відступити. Моє хвилювання пройшло, треба було негайно шукати нових шляхів порятунку. Мала віддаль нашої поляни від Серіми не забезпечувала нас од заразного повітря. Повертаючись назад, я коротко пояснив друзям ознаки багряної небезпеки. Хвороба була характерна неабиякою заразливістю. На тілі виступали плями, підвищувалася температура, кінчалося загальним ослабленням, а для індійців неминучою смертю. Я розповідав це з власного досвіду дитячих років, згадуючи про сумну долю сусквеганнів з долини Аллеганських гір.

— Залишається один вихід: зараз же тікати, — заявив я. — Всі, хто не доторкався до смертоносної повсті, мусить звідси втікати!

— А може, відійдемо тільки до затоки Потаро, де ми заховали шхуну? — сказав Манаурі.

— А скільки це миль звідси? Три.

— Більше як три.

— Думаю, що вистачить, — висловив я припущення. — Тільки щоб піхто з наших не зустрічався в наступні дні з хворими, якщо вони будуть! Це найважливіша умова…

— Чи довго триває пошесть?

— Після кількох днів з'являються перші ознаки, а потім десять, п'ятнадцять днів залишається до смерті — або до повільного видужування.

— А як лікувати цю недугу?

— Я цього добре не знаю. Колись мені казали, що треба лежати спокійно, не розкриватися, коли гарячка палить, мало їсти.

— Якщо так, то ми повинні повідомити Серіму, як належить поводитися хворим, — задумався Манаурі.

— Обов'язково…

Мене втішало те, що друзі серйозно сприймали мої застереження. Ми негайно скликали всіх жителів галявини. Наша шхуна, на щастя, повернулася попереднього дня з затоки Потаро. Отже, тепер залишалося тільки навантажити на неї все майно і запаси, які ми мали, а саме: гончарні, ткацькі верстати, навіть стовпи, стіни і дахи деяких хатин, які нашвидкуруч розбиралися, Люди випереджали одно одного в роботі, щоб якнайшвидше залишити лиховісну околицю. Десятеро варраулів при повному озброєнні, яке одержали від нас, вишикувались перед моєю хатиною в один ряд, немов загін воїнів, після чого Мандука підійшов до мене разом з перекладачем Аріпаєм і попросив дозволу висловитися.