Антологія української фантастики XIX—ХХ ст.
- Автор: Винничук Юрий Павлович, Колектив авторів
- Год: 2015
- Язык: украинский
- Год: Литагент «Фолио»
- ISBN: 978-966-03-7082-1
- Жанр: Городское фэнтези
Электронная книга - «Антологія української фантастики XIX—ХХ ст.». Краткое содержание книги:
У цій книжці українську фантастичну прозу ХІX – ХХ сторіч представляють мало відомі твори Івана Барщевського, Михайла Чайковського, Івана Бороздни, Миколи Костомарова, Євгена Згарського, Наталі Кобринської, Івана Франка, Івана Липи, Гната Хоткевича та багатьох інших авторів.
– Ми гуляємо, добродію! Гуляй і ти з нами! Завтра у нас сабаш! І вся та наволоч зотлілих кісток і праху почала вищати, вити і перекидатися.
Каруселя крутилася і піднімалася на неймовірну висоту. Тимко бачив згори як на долоні усю землю з її царствами і городами, бачив, як вода кипіла там, де сонце опускалося в море, як на кит-рибі стоїть земна куля. А карусель піднялася іще вище й зайшла за хмари. Тимко побачив перше небо блакитне, глибоке й прозоре. Його душу охопило солодке відчуття блаженства, але небо стерегла вогненна сторожа.
– Куди це ви намірилися, поріддя сатани! – закричав один з них гучним, як сурма, голосом і вистромив уперед свого меча.
Виючи від люті й відчаю, полетіла вся та голота додолу з шаленою швидкістю. Тимко ледве втримався на каруселі, у нього аж подих перехопило. Але тепер карусель опустилася нижче землі, пройшла крізь кам’яне царство, срібне і всю решту по черзі, поки нарешті не опинилися вони в огненному царстві, де живе головний ворог роду людського. Куди не погляне Тимко – всюди вогонь піднімається довгими язиками і облизує тіла нещасних грішників, а ті корчаться і стогнуть на всі голоси на превелику втіху страшних чудовиськ – зміїв, драконів, чортів.
– Мені душно, – проказав Тиміш, – я помираю.
– Нічого, добродію, я тільки покажу тебе нашому князеві, – і жид схопив Тимка на руки.
Князь темряви, насуплений, страшний, сидів на золотому троні, що був розпечений до білого. Фіміями сірки курилися з чотирьох кутків. Він нюхав золу замість табаки і попивав для прохолоди топлену смолу.
– Ваша похмура світлосте! – звернувся жид, ставлячи Тимка перед своїм князем. – Оце вам Тиміш, якого ми хочемо записати до вашого війська.
Князь темряви глянув на Тимка, і цей погляд пропік його до кісток, та так, що Тимко не витримав болю і зойкнув: «Ох, Господи!» і – очуняв. Перед ним стояла його жінка і човпла під бік:
– Дурню, п’янице поганий, гуляє по ночах, замість того щоб удома спати! Знайшов місце під каруселею валятися, як той пес смердючий! – сварила вона чоловіка, від душі проте тішачись, що нарешті по довгих пошуках знайшла його.
– Проклятий жид! Правду казав кум! – похитав головою у глибокій задумі Тимко, все ще не відважуючись підвестися з холодної землі.
– Та вставай же, йолопе п’яний, бо вже другі півні піють!
– Жінко, подай шапку і свитку! – скомандував він, нарешті зводячись на ноги.
– Де ж я тобі їх візьму? Звідки мені знати, куди ти їх загилив? – скипіла баба.
– Нема! От тобі на! Ні шапки, ні свитки! Оце халепа! – зітхнув Тиміш і поплуганився додому.
– Пропив, собачий син! – голосила жінка, плентаючись за ним услід.
– Мовчи, жінко, ти того не знаєш, що я знаю, – спокійно, але суворо відказав Тимко.
Наступного дня у тому ж шинку він розповідав кумові свою нічну пригоду.
– А бачиш, не послухав мене. Тепера мусиш до сповіді піти.
– А щоб я так жив, як у жида ще що-небудь куплю! – клявся Тимко.
– Оце що правда, то не гріх, – кивав поважно головою Грицько.
І ще довго зимовими вечорами розповідав на селі народ про те, як Тимко мало не потрапив чортові в лапи.
Євген Згарський
Народився 1834 р. у с. Вертіж коло Жидачева на Львівщині у родині священика. Навчався у Львівському та Віденському університетах. Працював учителем.
Автор романтичної повісти «Анна Смохівська» (1855), поезій, оповідань та етнографічних праць. У поемах «Маруся Богуславка» і «Святий вечір» «дав себе знати як визначний епічний поет» (І. Франко). Помер 1892 р. у Відні.
Оповідання «Отець Юрій» подається за часописом «Правда» 1868, № 17–19.
Отець Юрій
Нігде не поросло стільки бзини [52], як у Негівцях. Сказано, що не так по дуплавих вербах, як у бзині любить розкошувати – нехай не приказується – несамовитий. Звідкіля розплодилося стільки несамовитих у наших Негівцях, послухайте, добрі люде.
Було, що жив у Негівцях панотець Юрій. Посвячений у Холмі, належав він до старосвітських попів, що то їх холмщаками та луцаками [53] звали… По сусідніх селах всюдейка попували семінарщики – не такої просвіти, не таких звичаїв та й не такої бесіди. Наче той патриярха самотів поміж ними наш сивоголовий отець Юрій. До вісімдесять років переплило понад його поважною, високою головою; ні горбився, ні ходив о палиці, а був у собі зажилий, свіжий, сказати – молодий вік прозирав крізь старі сиві очі. Із його довгого білого лиця з довгим носом супокій душі заявлявся, а дві густі зрослі брови знаменували в нім чоловіка старої, кріпкої волі. Було, як стане в святих ризах на службу Божу та й обернеться до народу, то не одному святий привидівся. Тільки голос, мовляли старі люде, не той, що був давніше, бо ж немало святих, Великодніх постів перепостив. Старий, було, ні краплею молока не закропиться, а все-таки постив на твердо, з олією. А що не стратив на старість голосу, то не було в сусідстві ні одного празника, на которім не правив би найбільшої служби. Сусіди-семінарщики любили та й поважали старого задля його доброго серця.
52
Бзина – бузина.
53
Луцаки – вихованці луцької семінарії.