Антологія української фантастики XIX—ХХ ст.
- Автор: Винничук Юрий Павлович, Колектив авторів
- Год: 2015
- Язык: украинский
- Год: Литагент «Фолио»
- ISBN: 978-966-03-7082-1
- Жанр: Городское фэнтези
Электронная книга - «Антологія української фантастики XIX—ХХ ст.». Краткое содержание книги:
У цій книжці українську фантастичну прозу ХІX – ХХ сторіч представляють мало відомі твори Івана Барщевського, Михайла Чайковського, Івана Бороздни, Миколи Костомарова, Євгена Згарського, Наталі Кобринської, Івана Франка, Івана Липи, Гната Хоткевича та багатьох інших авторів.
Уже, мабуть, була третя пополудні, коли Грицько і Тиміш зіткнулися лобами на ярмарку. Обоє були в літах і малися за заможних та мудрих господарів.
– Добридень, свате!
– Добридень, куме! – привіталися вони і вже почимчикували разом.
– А що купує сват? – спитав Грицько.
– Та смушкову шапку, куме, – відказав Тиміш.
– Еге! – кивнув Грицько і замовк. – Чи не диво, – озвався він знову, мовби надумавшись, – що і я вийшов купити собі баранячу шапку?
– Еге, – погодився Тиміш.
– А що, свате, може ми шапки разом купимо? – знову спитав Грицько з поважним виглядом після довгої мовчанки.
– А чом би й ні, куме, – не менш поважно відказав Тиміш.
І обидва приятелі стали з завзяттям розпихати натовп, пробираючись до яток.
– Тимоше! Гей, свате! – кричав Грицько понад голови. – Я не вспіваю за тобою.
Тиміш озирнувся і зачекав приятеля.
– Адже ж я, свате, з самого ранку нипаю за тією шапкою, та все ніяк не приміряю – то велика, то мала, – жалівся Грицько.
Не пройшли вони ще й двадцяти кроків, як опинилися перед лавками, у яких можна було знайти все, починаючи від сала, дьогтю і до картатих плахт, що були предметом гарячих пожадань багатьох українських кокеток. Перед одним із наметів красувалися чудові сірі баранячі шапки.
– Пишні шапки, – сказав Тиміш, підходячи до лавки.
– Добродію, що купуєте? Зайдіть до нас, у нас є все, – заторохтів жидок, підбігаючи до Тимоша, помітивши його жадібний погляд.
– Тьху, проклятий! А щоб тобі горіти в пеклі й не згоріти, жидові поганому! – відплюнувся Грицько, коли побачив, як довготелесий жидок тягне Тимка за свитку до своєї лавки.
– Гей, Тимку! Зажди купувати! – сказав Грицько занепокоєно, спиняючись на порозі крамнички.
– Багатий товар, – приказував Тимко, насаджуючи на самі брови смушкову шапку, яку йому підсунув жид.
– Свате, зачекай міряти. Та же бачиш, що то жид продає! – гукав Грицько.
– Та чи жид не чоловік? Та що ти, мазепо, відбиваєш покупця?! – визвірилася з-за ляди Хайка, чорна й худа жидівка.
– Розкішний товар! – прицмокував Тиміш, погладжуючи рукою хутро. – Вибирай і ти собі, Грицю.
– В землю западуся, а в жида не куплю! Ще тільки вчора наш дячок читав у книзі заборону християнам купувати у поганих собі одежу. Бо ж на нас православний хрест лежить.
– Ха-ха-ха! – засміялась, попискуючи, жидівка. – Певно, твій дячок був п’яний, і ти з ним!
І при цьому вона кинула на Грицька такий лютий погляд своїх великих запалих повних вогню очей, що у того зашкребли коти на серці.
– Не чував я щось про теє, куме, – відказав Тиміш і купив шапку, віддавши стару на додачу.
– Прощавай, добродію, – проводжав до дверей Тимка рябий жид. – Я продав тобі чудо, а не шапку. Раз вбереш, більше не знімеш! – ще й при цьому кланявся, що аж поли його довгого сурдута розліталися на всі сторони і відкривали запалий живіт, на якому теліпалося безліч брудних поворозок.
– А багатий товар! – прихвалював Тиміш свою обнову.
– Був би, може, й багатий, якби ти його не у жида купив. А то гляди, Тимку, не вийшло б тобі на зле з твоєю шапкою, – супився Грицько.
– Що буде, те й буде, куме, а поки що зайдемо з тобою та вип’ємо могоричу, – з тими ото словами зайшли два приятелі в старезну обтріпану хату з вивіскою «Шинок».
Уже зовсім звечоріло, а приятелі все ще сиділи в шинку та попивали кисленьку наливку. Уже шинкар запалив свічку, коли вони попросили собі останню півкварту. Їхні очі посоловіли і несамохіть заплющувались, голови намарне боролись, щоб не упасти на груди, але щоразу кивалися усе нижче і нижче. Нарешті Грицько не витримав, підпер голову руками, схилився на стіл і захропів.
– Ого, кум мій уже п’яний, – сказав Тимко співчутливо. – Піду пришлю за ним його жінку.
Але встаючи він помітив ще повну шклянку кумову та й подумав: «Не пропадати ж добру!» – і вихилив її одним махом.
– До-обра слив’янка, – облизався задоволено. – А лучче таки буде, як я кума сам до хати відпроваджу. – Грицю, Грицю! Пішли додому!
– Що таке? – промукав Грицько, не підводячи голови.
– Ходімо додому, – смикав Тимко його за плечі.
– Не заважай, сплю! – проказав Грицько, мружачись на вогонь, і знову ліг головою на стіл.