Лише секунда

Нас вкинули у це життя. Не запитали заздалегідь, не провели співбесіду, не дали можливості задати уточнюючі питання, не надали часу на обдумування. Ніяких «я згоден» або «я відмовляюся». Просто сказали: «Летіть, метелики!» І ми махаємо крилами, насолоджуючись своєю свободою, але не знаючи, що з нею робити. Забиваємо себе різними заняттями і, якщо виходить, говоримо: «У мене цікаве насичене життя».

І що з того, метелику? Коли я дивлюся на яскраву роз­мальовку твоїх крил, як ти пурхаєш, перелітаючи з квітки на квітку, то мимоволі й сам починаю відчувати проникливо. І мій подих перехоплює, а в самому краєчку ока народжується сльозинка. Я знімаю її мізинцем і простягаю тобі. Я напою тебе, лети до мене! Сідай зручніше. А чого ти кривишся?! Так, вона солона, адже це моя сльоза. Вона прозора і чиста для погляду, але солона на смак. Ти вічно незадоволений, мій метелику. Я подарував тобі крила і зробив тебе вільним. Я не чекаю від тебе подяки і не стану вказувати, але що ти хочеш від мене? Навіщо просиш забрати свободу? Я не будуватиму для тебе золоту клітку. Я не винен, що ти можеш вибрати найважливіше бажання, але крутиш головою, намагаючись підгледіти його в інших. Ти хочеш, щоб мої сльози не були солоними, як морська вода? Ти хочеш забрати в них смак — що ж залишиться натомість? Я дивлюся на тебе — і моє око радіє, але душа неспокійна. Я дав тобі лише секунду. Лише секунду на моєму годиннику, і вона скоро закінчиться. Це завжди відбувається несподівано. Давай-но я відправлю тебе в місто. У холодне зимове місто, де сутінки співають свої пісні. Я посаджу тебе на долоню і легенько дмухну. І ти полетиш його вулицями, заглядаючи у вікна і кружляючи навколо тьмяних вуличних ліхтарів. Метелики не літають взимку? Нічого. Гадаю, цього ніхто не помітить. Люди надто поспішають, щоб думати про це. Вони рідко дивляться в небо. Це місто сповнене примарами, а їм байдуже. Вони виходять на вулицю і мовчазно крокують тротуарами. А треба лише підвести голову, подивитися навколо і запитати себе: «А що, як частина цих людей — насправді привиди?» І ти одразу зрозумієш, що так воно і є. Відразу ж збагнеш, що ці набиті вагони метро, ці автомобільні затори, ці стовпотворіння і черги створюють примари. Подивися на те, що він котить у візочку в супермаркеті. Хіба нормальна людина купить таке?