Левине серце

Отже, як видно з цього коротенького опису, Крикливець приречений був жити й працювати серед суцільних протиріч, у майже безнадійній перевантаженості, без ніяких сподівань на те, що з’явиться чоловік, який візьме на свої плечі бодай часточку його тягаря.

І тут з’являється Багатогаласу і безвідповідально заявляє: є такий чоловік! Де? В Світлоярську! Хто такий? Звідки? Місцевий вихованець. Звуть — Іван Безтурботний.

Крикливець метнувся до Світлоярська. Поїхав, розпитав, переконався. Безтурботний хоч не вразив його грамотністю, зате зачарував здоровою напористістю, а ще більше (як і автора свого часу) плескачами своєї матері. Крикливець, який, до речі, відповідав також і за розвиток системи громадського харчування в районі, одразу ж подумав, що добре було б у райцентрі поряд з «Чайною» і «Вареничною» відкрити ще й «Плескачну», запросивши туди шеф-поваром тітку Вустю. Але Іван Безтурботний і слухати не хотів, щоб тягти її за собою до райцентру.

— Давайте так, — заявив він з усією рішучістю і відвертістю, якими відзначався, — коли берете мене в район, то беріть самого! Батьків зрушати з місця не хочу. Вони тут приросли. Берете мене?

— Беру, — сказав Крикливець. — Нам треба організувати товариства у всьому районі.

— Все організуємо, і буде блиск! Мені аби квартира в районі.

— З квартирами трудно, але знайдемо.

— Ну, й зарплатня.

— Це просто. Зробимо тебе відповідальним секретарем якогось товариства.

— Товариства? — засміявся Безтурботний. — Та ви шуткуєте? Ото б я ради якогось товариства кинув материні плескачі? Та ще — секретарем? Хоч би вже головою.