Вчителька, дочка Колумба

— Ти мене не ображай! — підвищує голос Павлинка.— Діти мої, це так, але й дім цей мій, мої корови й половина землі теж моя. А ти свою половину землі їж.

— Я що тобі, наймит? Кінь до роботи?

— Ти більше байдикуєш, ніж робиш. Наче з глузду з’їхав, що Льода тебе не хоче.

Януарій одним стрибком опинився біля неї, здер хустину, вчепився п’ятірнею їй у волосся і, хоч та опирається, тягне її до лави, скидає з діжі перину й об край віка товче Павлинчину голову. Розбуджена Тельця аж заходиться криком. Павлинка з страшним тріском вириває з руки Януарія своє волосся, відбігає убік. І саме цієї хвилі зайшла Агнешка з оберемком довгих і товстих, під хліб, полін.

— Ох і виробляєш ти, Януарію,— пробує всміхнутися Павлинка, але голос її зривається, губи тремтять.

Зависляк блиснув злими очима, згорбився й мовчки вийшов.

Павлинка поспішно накидає на голову хустину. Дає Агнешці взяти себе в обійми й мовчки, важко дихаючи, розслаблює напружене, перелякане тіло.

— Чого ти соромишся, чому вдаєш, Павлинко? Я ж бачу, як воно є.

Павлинчині плечі під рукою Агнешки, яка погладжувала їх, здригнулися раз, другий. І вже Павлинка не може стримати образи. Схиляється на край лави, падає обличчям на перину, що вигріває тісто. І нараз чується одна висока й тягуча нота, наче зачин якоїсь пісні, що поступово переходить у важке схлипування, а потім і в звичайний плач, крізь який прориваються повні болю слова довго приборкуваного розпачу:

— Паннусю моя... Коли ж уже ця мука скінчиться!.. Рятунку нізвідки і ніякого... Увесь час одне й одне...

Агнешка схиляється над нею, поривно рішуча:

— Це мусить скінчитися! Я сьогодні ж напишу про це!

Павлинка різко зводить голову. Сльози в її очах аж ніби висохли від ляку. Гарячково хапає Агнешку за руку.

— Все робіть, тільки не це! Боронь боже! Тільки не це!

А чого ж ти тоді хочеш, розмірковує зовсім пригнічена Агнешка трохи згодом, коли вже підіймалась схилом підзамчя до умовленого місця. Всі бояться. Видно, на кожного з них припадає якась частка участі в цьому спільному нещасті. А здавалося ж, ніби у тому Клубі затихло, пригасло. Омана. Наближається ж ота їхня славнозвісна роковина, а з нею й новий привід для випивки. Може, ще поговорити з Балчем? Стрілка наближається до десятої — діти чекають. Якщо Семен випадково згадав при Балчеві про неї, плановану сьогодні зустріч з дітьми, то він, Балч, може з’явитися й сюди. Зачепить його, розповість, пригрозить, зрештою. Треба цю справу вирішити: або — або... А то все це тліє, як той вогонь у торфовищі. Ну що ж, нехай собі тліє, змінює недавнє рішення Агнешка, вже змучена й знетерпеливлена власним ваганням та безпорадністю, нехай гасять ту пожежу самі, коли так. А то ж навіть Павлинка відраджує її, навіть вона, найбільш розсудлива.

Ет, краще розглянутися довкола, натішитися цією оманливою сьогоднішньою весною, поки не прихопило морозом. Гарно! Відлига перетопила й забрала з водою майже увесь сніг, а потім теплий, сильний вітер осушив шляхи та голі клапті землі. Гілочки дерев, хоча ще й мерзлі, вже набубнявіли несміливим рум’янцем — вічка стануть бруньками. Жухла торішня трава вигрівається собі на сонці, повниться ще слабкою, але вже пробудженою готовністю до життя. Біля основи руїн півкруг льоду на озері розтанув і відкрив миготливий серп води. Там уже чекають її діти, там вони схиляються, голова до голови, над самим берегом, щоб через кілька секунд перебігти на нове місце й знову схилитися над іскристими від сонячного блиску дрібними хвильками.