Вчителька, дочка Колумба

— Ну як, досить?

Мовчанка.

— Бандит! — Немає сліз у голосі Пживлоцької, хрипкуватому, холодному, проте майже спокійному.— Ти мені ще заплатиш за це. Ти ще будеш тут плакати переді мною.— І вже криком: — Геть звідси! Забирайся!

— Піду, коли схочу. А тепер засвіти. І відкоркуй цю пляшку з лікером.

Мовчанка.

— Чуєш?!

Світло лампи.

Агнешка тремтить, як у лихоманці. Ледве намацує рукою клямку, щоб причинити двері. Навпомацки знаходить пальто, вже аж у сінях одягаючи його й застібаючи на гудзики. Нараз чує якісь ніби нереальні в цю хвилю, що немовби доходять сюди з іншого світу, голоси: то співають у Павлинки діти. І десь берегом їхнього гарного колядування, як срібний обруч, блискає акомпанемент Семенової гітари.

Грубка в класі остигла, бо піддувало залишилося не закритим, отож Агнешка причиняє дверцята піддувала, якось мимохіть дивуючись, що такі господарські дрібниці теж займають своє певне місце й час y години навіть найважчих переживань. Колись давно, повернувшись до спаленої Волічки й відшукавши Кшися в підвалі, вона також, уже беручи братика на руки, підхопила й кошичок з картоплею, наповнений ще матір’ю,— знадобиться... І ще одне відкриття робить Агнешка: вибираючи в класі місце для відпочинку, сідаючи згодом на голій підлозі біля пофарбованих білих дверей, зовсім інших уже, звичайно, й прихиляючи голову до класної дошки,— вона сідає не де-небудь, а саме ось тут, неначе на шляху через оті двері, через замкнутий поріг, навпроти єдиного місця, звідкіля могла прийти допомога; отож її прикра мука, мабуть, не може чи не хоче шукати місця для своїх скарг, обвинувачень і втіхи ніде більше, тільки на цьому клаптику простору, найближче до джерела своєї муки. Бо це таке страждання, котре може; знайти собі порятунок лише в того, хто спричинив його!; така кривда, що після полегшення знову йде до свого кривдника. Але, на щастя й на нещастя, немає його за дими дверима, тихо, увесь час тихо, а час однією мукою не заповниш; важко-важко, однак треба все-таки якось жити, не зважаючи нінащо; все якось владнається, знову стане на свої місця; отож, здається, варто взятися та й перевірити ще трохи учнівських домашніх завдань. Агнешка кладе на коліна стосик зошитів, бере червоний олівець... «Які домашні тварини я знаю»... У нас є кролі, кури й кіт; усі — тільки на літеру «К»; а домашні птиці— хіба не тварини?.. Латката має чорні латки, а коза у нас ніяк не називається; знову — корова, ще раз — корова; я приручив їжака. Ну й ну! Петрик Оконь, він теж кидав палаюче клоччя на Айстру; коня зловили після війни, але він здох, а Рекса хтось убив. Знову — корова; нарешті корови зникають; наприкінці — Флокс з Рексом та Айстрою, а тепер... уже від нової, мурованої школи, далекої, мовби видиво, бачене в перевернутому біноклі, біжать до неї, дрібно тупочучи ніжками, діти; перед самою Агнешкою вони, неначебто натрапивши на виступ скелі, розділяються на дві групи, обминають вчительку з обох боків живими струмками; вона ж, Агнешка, не може й поворухнутися; хтось стає перед нею навколішки; не можна впізнати його в обличчя; обличчя ж — різко викроєний овал, порожній всередині, без звичних людських рис, без очей, якась брила імли, тверда імла... світло гасне, гуркіт...