Гаррі Поттер і таємна кімната

— Що ні? — озвався Редл.

— Ти не найвидатніший чаклун світу, — сказав Гаррі, уривчасто дихаючи. — Не хочу тебе розчаровувати, але найвидатніший чаклун світу — Албус Дамблдор. Усі так кажуть. Навіть тоді, коли ти ще мав силу, ти не відважився завоювати Гоґвортс. Дамблдор бачив тебе наскрізь, коли ти навчався у школі. Ти й досі його боїшся і ховаєшся від нього.

З Редлового обличчя зникла посмішка, а саме воно гидко скривилося.

— Для того, щоб вигнати Дамблдора з цього замку, вистачало звичайної пам'яті про мене! — просичав він.

— Не сподівайся, що він так просто зникне! — заперечив Гаррі.

Він казав перше, що спадало йому на думку — хотів залякати Редла, не так вірячи у свої слова, як бажаючи, щоб вони справдилися.

Редл відкрив було рота, але завмер.

Звідкись долинула музика. Редл озирнувся і глянув углиб порожньої кімнати. Музика звучала дедалі гучніше. Вона була моторошна, примарна, неземна; від її звуків волосся на Гарріній голові стало дибки, а його серце виривалося з грудей.

І ось, коли музика стала такою пронизливою, що Гаррі відчув, як від неї завібрували всі його ребра, на верхівці найближчої колони спалахнуло полум'я.

З'явився малиновий птах завбільшки як лебідь, а його химерний спів полинув аж до склепінчастої стелі. Птах мав розкішний золотий хвіст завдовжки як у павича і блискучі золоті пазурі, які стискали якусь пошарпану річ.

Наступної миті птах полетів просто до Гаррі, кинув ту річ до його ніг, а тоді важко сів йому на плече. Коли птах склав свої великі крила, Гаррі глянув угору й побачив, що він має довгого й гострого золотого дзьоба й чорні, немов намистинки, очі.

Птах перестав співати. Він спокійно й затишно сидів біля Гарріної щоки, не спускаючи очей з Редла.

— Це фенікс, — сказав Редл, пильно поглядаючи на птаха.

— Фоукс? — видихнув Гаррі і відчув, як золоті пазурі ніжно стисли його плече.

— А це що, — сказав Редл, приглядаючись до пошарпаної речі, яку кинув Фоукс. — А-а, це ж старий шкільний Сортувальний капелюх.

Так воно й було. Біля Гарріних ніг лежав полатаний, обшарпаний і брудний капелюх.

Редл знову зареготав. То був такий гучний регіт, що в темній кімнаті аж задзвеніло, немовби водночас сміялися десять Редлів.

— То ось що Дамблдор прислав своєму оборонцеві! Співочого птаха і старого капелюха! Ну що, тобі вже не страшно, Гаррі Поттере? Почуваєшся в безпеці?

Гаррі не відповідав. Може, він і не бачив, яка йому користь із Фоукса чи Сортувального капелюха, але він, принаймні, був уже не сам. Залишалося перечекати, коли нарешті нарегочеться Редл.

— А тепер — до справи, Гаррі, — сказав Редл, ще й досі широко посміхаючись. — Двічі ми зустрічалися — в твоєму минулому й моєму майбутньому. І двічі я не зміг тебе вбити. Як ти вижив? Розкажи мені все. Що довше говоритимеш, то довше проживеш!