Полтава
- Автор: Лепкий Богдан Сильвестрович
- Серия: Мазепа #4
- Год: 2005
- Язык: украинский
- Жанр: История
Электронная книга - «Полтава». Краткое содержание книги:
Головний герой усіх п'яти повістей — український гетьман Іван Мазепа (1639–1709), кінцевою метою політики якого було утвердження державності України.
У повicтi хронологiчно продовжено оповiдь про життя i дiяння славетного гетьмана часiв Полтавської битви — до i пiсля її завершення.
Внесок Богдана Лепкого до української літературної спадщини важко переоцінити. Його неперевершені твори «Мотря», «Цвіт щастя», «Полтава» та ін., близько 30 збірок поезій, а також публіцистичні статті, дитячі казки та поеми стали справжнім надбанням української культури.
Аж нараз ось що...
* * *
На руїні смолоскипи горіли. Стужу й пітьму червоним надихом розгрівали й розсвітлювали.
Але пітьма відчиняла ненаситний рот і проковтувала світло й тепло.
Багрове сяєво совгалося по людському вбранню і розливалося по обличчях. Люди примарами сновихались.
З обозних возів поздирали шкуряні буди й пошили собі одяги страховить, щоб відділити своє живе тіло від дотику гнилого труп'я.
Димом люльок проганяли сопух, від якого тьмарилося в умі. Горілкою підбадьорювали себе, бо навіть найсильнішому млісно робилося на серці.
Навіть ті, що самі колись на боєвищах порубані й постріляні між трупами лежали, невблаганній смерті зазираючи в очі й останками сили від хижої птиці відганяючись, навіть ті здригалися тепер.
Найжахливіші картини, які перед ними малювали батьки й діди, розказуючи про Хмелеві бої і про лихоліття руїни, линяли й вибілювалися тут, як хусти зі смертельної постелі...
— Такого ще очі людські не видали.
— Чортове діло.
— А Бог же де?
— З чортом змагається.
— Змагається, а народ терпить.
— Сила орудує світом, а для слабості смерть.
— Буря і найсильніші дуби лама.
— Чорт його зна, що воно таке. Не життя, а страхіття одно!
Розмовляючи реченнями відривистими, добували поторощені кадовби людські, тіла без голов, голови без тіл, обкервавлені, обсмалені, ніби тут вовки й гієни з цілого світу збіглися й бенкетували, поки сто громів не вдарило між них й не розігнало їх на чотири вітри.
— Бач яка гарна головка.
— А плечі де?
— Нема.
— Поклади біля отсеї молодиці. Може, це мати, так хай же разом лежать.
І клали голову, ніби яблуко рум'яне, гострим ножем від гіллі відрізане, біля жахливого тіла молодиці з усіми признаками насили, грабіжу, морду й передсмертного шамотіння, що залишилися на ній, щоб на Страшному Суді свідчити. Світло смолоскипів червоними хустками маяло, то вправо, то вліво кидало собою, ніби заховатися кудись хотіло, щоб не дивитися на те.
— Недаром батько мій про кривавий дощ розказував.
— Мало чого не вигадують люди.
— Батька брехуном робиш?! Як не віриш, то спитайся старих людей. Вся земля, вулиці, дерева, стріхи кров'ю стікали.
— В Батурині?
— Над Бахмачем. А невже ж Бахмач від Батурина далеко?
— Палець Господній.
— Знамено небесне, котрого не зрозумів народ.
— Як нам дурним угадати, чого від нас премудрість Божа хоче?
Поверталися лицем від вітру і дальше своє робили.
Всякий чув, що не приказ сповняє, а діло християнське робить, останки ближніх своїх святій землі передаючи.
Над трупом хлопчика якогось сидів пес і нікому приступу не давав. Волос наїжився на ньому, як на дикому вепрі щетина, вишкірив зуби і не гавкав, лиш харчав.
Так просидів він, мабуть, з тої пори, як хлопець недобитий упав. Відганяв від нього чужих собак і трупоїдну птицю. Сподівався, що хлопець встане і що вийдуть з того пекла в поле, куди не раз удвійку ходили.
Треба було петлю закинути на пса, щоб відібрати й поховати хлопця.
— Звірина вірна.
— Вірніша від чоловіка.
— Нічого гіршого від злого чоловіка нема.
— А ми себе собаками лаєм.
— Обиджаємо собак.
Закаптурені монахи з сусіднього монастиря, що гетьмана над Сеймом з хрестами й, іконами стрічали, мерців свяченою водою кропили і пісні виспівували над ними, невиразно, хрипло, мов крізь сон.
І весь цей образ, тьмавий, задимлений, труповонний, з хвилястими відблисками смолоскипів і з тим місяцем, як опир, подобав скорше на якесь видиво страхітне, на примари в недузі, ніж на дійсність...
— Як знайдете її, то покличте мене. Не смійте доторкатися самі.
— Кого?
— А Мартинової Катрі. Рушники подала. В м'ясниці вінчатися мали. Аж наїхали царські бояри, і бач, яке нам весілля зготовили! Небо горить, земля дрижить, — цить! Чуєш? Кличе мене: "Петре!" — І увесь перемінився в слух. А не дослухавшись до того, чого хотів, тільки раменами здвигнув: — Нема!
— А по чім же нам, сирото, твою Катрю пізнати?
— По тім, що як добудете її, то ясно зробиться на світі, засяє сонце, пробудяться пташки, злетяться херувими й серафими і заспівають: "Госанна"... Кращої за Мартинову Катрю на всьому світі не було.
— Йди вже, йди, як добудемо, то покличемо тебе.