Полтава
- Автор: Лепкий Богдан Сильвестрович
- Серия: Мазепа #4
- Год: 2005
- Язык: украинский
- Жанр: История
Электронная книга - «Полтава». Краткое содержание книги:
Головний герой усіх п'яти повістей — український гетьман Іван Мазепа (1639–1709), кінцевою метою політики якого було утвердження державності України.
У повicтi хронологiчно продовжено оповiдь про життя i дiяння славетного гетьмана часiв Полтавської битви — до i пiсля її завершення.
Внесок Богдана Лепкого до української літературної спадщини важко переоцінити. Його неперевершені твори «Мотря», «Цвіт щастя», «Полтава» та ін., близько 30 збірок поезій, а також публіцистичні статті, дитячі казки та поеми стали справжнім надбанням української культури.
— Мотре! — промовив гетьман. — Я розумію вас, як ніхто другий на світі. Послухайте мене, киньте чорні думки.
— Вони для мене ясні.
— Та небезпечні.
— Для мене ні.
— Але для других і — для мене...
— Для вас, Іване Степановичу? — І глянула на його очима, в котрих побачив майбутність тисячооку. Взяв її за руку.
— Бачите, у вас жар. Я не дозволю, щоб ви вбивали себе. Вам треба жити. Сідайте, ради Бога, сідайте! Давно ви, мабуть, нічого й до уст не приймали, беріть же цей шматок.
— На м'ясо й дивитися не можу.
— Так хоч хлібця і меду. Це з нашої пасіки мід, з наших лип, наші бджоли його збирали.
— Гореч на моїх устах.
— Усім нам гірко, та невже ж тому маємо з голоду помирати, щоб ворог нашу землю без супротивлення посів? Хто ж тоді нове життя з її лона добуде? Подумайте самі, погадайте, що перед хвилиною сказали.
Голос його звучав м'яко і лагідно, як колись у Ковалівці. Слухала його, як призабутої пісні. Нагадувалися липи цвітучі і жужжання бджіл, розкішні маєві ночі, так не подібні до нинішньої.
Заслухана і задивлена в минуле, незчулася, коли опинилася біля його. А він, мов хазяїн гостерадісний, краяв хліб, мастив його медом і подавав її. Брала й несла слухняно до уст.
— Багато пережили ми, Мотре, багато!
— Пережили ми велике, і не бути нам малими!
— А що ви про Чечеля гадаєте? — спитав, щоб відірвати Мотрю від її власних гадок.
— Дай, Боже, більше таких.
— А Кенігзен?
— Краще своїх за нашу справу постояв. Коли б не злощасне ядро, може б, Носову зраду переміг.
— Супроти зради не маємо ради, — відповів гетьман. — Одинока, щоб зрадники не родилися більше.
— Клин клином вибивають.
— Як гадаєте, Мотре?
— Ніс зрадив, щоб убити зраду. Другого Носа не буде.
— Гадаєте?
— Хочу.
— Ах, коли б наше хотіння перетворилося в діло, одна десята часточка його, одна сотна! Як гарно було би тоді, — мов у раю!
— Силою треба хотіти.
— Силою... — І гетьман похитав головою. — Без згоди і сила безсила.
Чули, що вривається розмова, бо балакають про те, що від них не залежить.
— Гетьмане! — почала нараз Мотря. — Ти або припізнився, або поскорився на світ. Кому ти гетьмануєш? Гадкам і бажанням?
— Гетьманую помершим і ненародженим, Мотре, і це моє нещастя.
Задумалася, а по хвилині, як би спросоння заговорила:
— Нещастя? Чого? Що зв'язуєш минуле із майбутнім? Виговського, Дорошенка, Сомка з тими невідомими, що по тобі прийдуть? Гетьмануй, а побідиш, як не нині, то завтра, як не за життя, так побідою за гробом. Невже ж син ігумені Магдалени не вірить у позагробне життя?.. Я вірю... Побідимо, Іване Степановичу, побілимо! І возрадується дух наш побідою тією, і забудемо про нинішнє горе, про наш теперішній погром. Не піддавайся, гетьмане, зневірі! Відкинь цей камінь, відкинь!
Руку свою на її худі руки поклав:
— Амінь.
III
Ой Луг батько, ой Луг батько,
Він дасть нам багацько,
Гей, що в Лузі заробити,
У Січі пропити, —
залунало нараз під вікнами і контрастом ударило об стіни тієї замкової комнати, в котрій гетьман з Мотрею розмовляв.
Здригнулися обоє.
— Це життя, Іване Степановичу, співає, — сказала Мотря, дивлячись, як по гетьманському обличчю ніби жовч розлилася.
— Досить цього безшабасного співу! Ось до чого доспівалися ми! — перечив.
Мотря похитала головою:
— Хоч би ми мовчали, як могили, й обливалися слізьми незриданними, яка нам з того користь? Хай на гробах батьків танцюють їх сини, не обидять мерців. Мерці знатимуть, що життя не ущухло, що воно росте, щоб помстити їх... Ох, ніколи я так не бажала помсти, як нині, вона солодка, як мід, як кров.
— Мотре!
— Не переч мені! Не пригадуй розбитої бандури. Кляну цей мент, коли безсилля побороло мене. І якщо каюся чого, так хіба того" що не вспіла висадити порохової вежі у воздух.
— Мотре. Ти?
— Ох, який жаль! Скільки ворогів полетіло би разом з нами геть аж під хмари! Сонце відскочило б від землі, земля, як фрига, вертнула би собою, а тоді дощ із людського м'яса полився би на землю. Як же родила би вона! Самих героїв, і ні одного Носа!
— Мотре, цить!
— А що сказав би цар, почувши, що Кочубеєва Мотря, як відьма, на бочці пороху з Батурином у воздух полетіла. тисячі його москалів забираючи з собою? Такий смачний шматок до свого ненаситного рота ніс, аж тут якась біснувата молодиця вихопила його з-перед самих зубів. А Меншиков? Цей то прямо луснув би зі злості.