![Відродження Нації [Історія української революції: марець 1917 р. – грудень 1919 р.] - Читать Любимую Русскую Полную Книгу 👉 Read-E-Book.com](/uploads/posts/books/3/0/1/4/0/vidrodzhennya-nacii-istoriya-ukrainskoi-revolyucii-marec-1917-r-gruden-1919-r-download.jpg)
Відродження Нації [Історія української революції: марець 1917 р. – грудень 1919 р.]
- Автор: Винниченко Владимир Кириллович
- Год: 1990
- Язык: украинский
- Год: Вид-во політичної літератури України
- Жанр: Биографии и мемуары
Электронная книга - «Відродження Нації [Історія української революції: марець 1917 р. – грудень 1919 р.]». Краткое содержание книги:
У дні тяжкі, у дні найтяжчі нашого народу я берусь за цю роботу. Майбутність України закутано в диму крівавої ненависти, неситого зазіхання ворогів, безсилля й знесилля нашого. Важко робити цю працю в потрібному спокою.
Але в свідомости ваги істини, в свідомости значіння щирого, нелукавого й чесного виявлення подій, я вживу всіх усиль, щоб одсунути від себе всяке національне чи партійне лицеприяття, одійти від усяких особистих сімпатій чи антіпатій і розглядати весь хід нашого руху в усій об'єктивности, на яку я зможу бути здатним.
Я не хочу писати історії в академичному значінню цього слова. Це мають пізніше зробити фахові дослідувачі. Моя мета перейти через усі етапи недавно-минулого, зв'язати їх, одкинути неважне й дати суцільний образ цих і радісних, і болючих часів нашої нещасної історії.
В. Винниченко. Семерінґ, 4. VII. 1919.
А не було через те, що ми з нехіттю, з нерішучостю ставились до всього, що могло хоч трохи порушити основи буржуазного ладу.
5. Підбірання петроградського сміття.
Отже не диво, що до нас з півночи скочувались усі черепки розбитих большевиками буржуазних орґанів і апаратів. Ми з гордостю й самовдоволенням підбірали ці недоломки й поміщали їх на найкращі місця. Треба було тільки, щоб ці черепки мали синє-жовту фарбу. Більшість наших урядових і адміністративних орґанів були засажені цим викинутим большевиками сміттям.
Ми їх називали спеціалістами, „фаховцями”, знавцями свого діла. О, вони, справді, були знавці „свого діла”, діла підтримування насильства й грабіжництва пануючих кляс. Вони себе потім добре показали. Так, наприклад, ґенеральний секретарь внутрішніх справ В. Винниченко, соціальдемократ, дуже хотів призначити на товариша ґенерального секретаря одного такого „знавця”, відомого Лизогуба, старого царського бюрократа, октябриста, реакціонера. І тільки те, що він був октябрист, не дозволяло дати йому цю посаду й було зроблено тільки директором, департаменту. Бо це був „фаховець” у земських справах. І справді, як відомо, цей самий Лизогуб, будучи прем'єр-міністром при гетьмані, показав себе розстрілами, катуванням і карними експедіціями на селі чудесним „знавцем свого діла”.
А скільки всяких ґенералів, тайних і дійсних „совЂтниковь”, скільки просто всякої бюрократичної, цвілої, злої й смердючої гиді посипалось до нас з Совітської Росії, з якої вимітали їх большевики. Навіть міністри Тимчасового Правительства опинились у нас. Військовий міністр Верховський навіть пропонував тому „хохлацкому” Секретаріатові, якого Тимч. Правительство хотіло посадити в тюрму, — свої послуги. Його пропозіцію було одхилено тільки через те, що він був не українець.
А як ми пишались! Ага, а що! А хіба ми не такі „як люди” ? Самі руські ґенерали, міністри, всі важні персони з Петрограду просяться до нас на службу. Отже, ми таки маємо державність.
І при цьому ми страшенно хвалилися тим, що в нас лад, порядок, тиша, спокій, — „оазіс”. А в Росії, мовляв, хаос, анархія, безчинство, руйнація всього життя. Всі „порядні” люди мусять тікати з Росії.
6. Туга за союзницьким ошийником.
А що вже були ми втішені тим, коли й такі „найпорядніші” люди, як посольства союзників перебігли до нас, то цього й сказати не можна. От коли, справді, була в нас дійсна, справжня, законна державність: у нас були посли світових, великих, могутніх, европейських держав!
Правда, ці представники світових убийць і грабіжників, представники „товарних джентельменів” були у нас тільки через те, що большевики вишпурнули їх од себе.
Але ми вже й тим одним, що вони були на нашій теріторії, були задоволені. Ми забули, що ці джентельмени ще недавно називали нас „скаженими божевільними” за наш рух, забули, що ці грабіжники підтримували проти нас Тимчасове Правительство, забули, що вони нищили мілліони наших кращих людей на фронтах, що нищили наш край, все забули ми в ім'я „нашої державности”. І люб'язно вигинаючись перед ними, заглядали їм в очі й жагуче чекали, коли вони нам повісять на шию ошийник і поведуть на ланцюжку за собою, як своїх... „союзників”, як „признану українську державу”. Це було б завершенням і тріумфом української ідеї!
Світові убийці не одпихали нас катеґорично й рішуче. Поперше, — вони все ж таки, як-ні-як, були на нашій теріторії, в нашій, хоч і „скаженій” державі. Отже треба було бути ввічливими. Подруге ж, — вони сподівалися, що ми будемо служити їм замісць скинених старого деспота монархізма й його нещасливого спадкоємця Тимчасового Правительства, се-б-то, що ми їм дамо гарматного м'яса, яким би вони на східному фронті могли годувати свого ненажерливого бога імперіалізму.
Через те вони любенько до нас посміхались, гладили нас по голівці й говорили приємні, склизькі компліменти. От молодці українці! От яка хороша, здорова, розумна нація. Не то що ті дикуни, варвари руські, які тільки можуть жити або під батогом деспотизму або в анархії, в хаосі. І який порядок на Україні, як все по людськи ведеться, зовсім ніби в Европі, закони поважаються, великий, священий інстітут власности шанується, всі „культурні”, „демократичні” установи оберігаються. От молодці українці. А коли б ще хоч трошки підправили свою армію та послали її на тих проклятих німців, яка прекрасна, знаменита нація була б.