Відродження Нації [Історія української революції: марець 1917 р. – грудень 1919 р.]

Бо хіба вони не бачили, наприклад, нашого поводження в справі миру? Большевики скидають Тимчасове Правительство, яке було на шворці союзницького імперіалізму, яке гальмувало по його волі справу миру, й оповіщають сепаратний мир, оповіщають, нарешті, кінець усім стражданням і страхіттям побоїщ. Здається, український, народній, „свій” уряд повинен би радісно підхопити це оповіщення й разом з большевиками яко мога швидче провадити цю справу до кінця.

А замісць того що? Голова Ґенерального Секретаріату заявляє, що тільки створене центральне, федеративне, „однородно-соціалістичне” правительство може вести таку важну справу. А ґенеральний секретарь військових справ С. Петлюра рішуче розсилав по всіх штабах армій, корпусів і дівізій ціркулярну телеґраму, в якій прекатеґорично забороняє всім українським частинам виконувати розпорядження Ради Народніх Комісарів, бо „Ґенеральний Секретаріат Української Республіки веде переговори з загальноармейським комітетом і з областями Росії в справі сформування Центрального Правительства з представників національностей і центрів революційної демократії, котре одне може бути правосильним розпочати переговори в справі перемирря. Всякі инчі переговори принесуть нещастя, одкриють фронт для противника й поведуть за собою захват української землі”.

Хіба одна така телеґрама не була краще за купи „безсовісних” большевицьких прокламацій?

І то ж робилося з пренаївною щиростю, з переконанням, що маси, дійсно, будуть чекати, поки Ґ. Секретаріат сформує таке повноправне Центральне Правительство й не будуть виконувати розпоряджень Народніх Комісарів, що увільняли їх від стількох мук. То ж було щире переконання, що маси так само жагуче прагнуть такої самої національної держави, якої прагнула Центральна Рада, й через те будуть з такою самою прихильностю дивитись на перебування в Київі представників союзницького імперіалізму, який три роки катував їх на фронтах.

А маси цілком вірно вгадували цілі й причини такого ласкавого відношення сих „джентельменів” до української влади. І, розуміється, ця „ласкавість” як раз протилежне вражіння робила на них. Ці „джентельмени” були прекрасними большевицькими аґітаторами; навіть більше: вони лучче всяких чорносотенських україножерів аґітували серед мас проти самої української ідеї. Ага, так он—вона яка, ота українська воля, з союзниками братається, їхньої ласки запобігає, їхнього признання шукає, для неї це признання дорожче страждань свого народу.

І хіба ж знову це була не найшкодливіща, не найзлочинніща проти нашого національного відродження, супроти самої ідеї його аґітація?

Або такі явища. Коли сталась жовтнева революція в Петрограді й коли українська влада оголосила Українську Народню Республіку, багато українських військових частин, що стояли в тилу в Росії, стали виявляти жагуче бажання їхати на Вкраїну, служити рідному краєві, боронити й скріпляти Народню Українську Республіку. Не вважаючи на всякі перепони й перешкоди з боку большевицької влади, з великими труднощами й жертвами, але з великою вірою й любоввю до своєї державности, ці військові частини нарешті добивались таки до столиці України. З дороги вони весь час посилали телеґрами Центральній Раді, що от вони їдуть піддержувати й помагати своїй революційній, народній, соціалістичній владі. Цілком натурально, що вони сподівалися, що їх приймуть привітно, тепло, щиро, як своє, народнє військо.