Мотря
- Автор: Лепкий Богдан Сильвестрович
- Серия: Мазепа #1
- Язык: украинский
- Жанр: Классическая проза
Электронная книга - «Мотря». Краткое содержание книги:
Головний герой усіх п'яти повістей — український гетьман Іван Мазепа (1639–1709), кінцевою метою політики якого було утвердження державності України.
У цій книзі оповідається про кохання юної красуні Мотрі — дочки генерального судді Кочубея, пізніше страченого Мазепою, — і старіючого гетьмана. Дія відбувається на тлі важливих історичних подій.
Внесок Богдана Лепкого до української літературної спадщини важко переоцінити. Його неперевершені твори «Мотря», «Цвіт щастя», «Полтава» та ін., близько 30 збірок поезій, а також публіцистичні статті, дитячі казки та поеми стали справжнім надбанням української культури.
— Пісня минувшини, — сказав гетьман, всміхаючися перелетною усмішкою іронії. — Якщо ми. Орлику, не лишимо — по собі діла, про котре б сурми сурмили, то бренітиме про нас така тихенька пісенька нашим нащадкам для розради: брень, брень, брень...
— Про вашу милість будуть голосну пісню співати, — відповів Орлик.
— Non cuivis homini contingit adire Corinthum [21]. Будуть або ні. Як схочуть. І Богданові кості з гробу викидали. Хай зневажають мене, — щоб я своє діло зробив. Усіх не вдоволиш. Але я про Карла говорю. Кажеш — не люблять свого короля шведи. А чого ж вони тоді шапки з голови знімають, вимовляючи його ім'я? Чому ж військо на певну смерть іде, як бачить його перед собою? Чому ж підплаче-ним убійникам злочинна рука безсило опадає, коли їх очі стрінуться з його світлими зіницями? А він тих наймитів Юди безкарно в світ пускає. Знаєш чому?
Орлик мовчав.
— Тому, бо не боїться. Він не боїться нічого. Вірять у свою добру звізду, в своє високе післанництво бути мечем що кує будучність народу. Може, цей меч і вищербиться може, він і зломиться, але він не зігнеться. Діло, котре робить король Карло, переживе його і його нащадків. Шведський народ малий, але він перетриває велику завірюху... Невже ж тільки ми не маємо такої віри, Пилипе?
— Я вірю вашій милості, — відповів Орлик.
— Вір собі і ділу.
— Важко якось. Дуже скрутні часи.
— Неважко жити в погоду, але перетривай негоду! А може, ти влюбився в Петра?
— Противний він мені. Демон, не чоловік. — Оба глянули на двері, і Орлик шепотом говорив дальше: — Я певний, що він тільки того й чекає, щоб дорешти поневолити Україну. Як сарану, своїх людей на нас наслав, а по війні порядки московські наведе. Знищить старшину. Ніби тому, щоб не притіснювала робочого люду, а на ділі для того, що старшина незалежність боронить, хоч і не вся. Одними других побиває. На знищення України це найпростіший спосіб. Відділити поспільство від панів, поріжнити цих останніх, довести до загальної боротьби, а тоді всіх узяти в свою кріпку руку.
Гетьман не зводив очей з Орлика, а коли цей скінчив, спитався:
— А коли би ти був на місці Петра, чи робив би інакше?
— Мабуть, ні.
— От бачиш. Не треба ж нам винуватити царя. Винуймо себе самих. Бо коли ми не поправимося, то прощені за це не будемо... Ти знаєш, я присягався на хрест святий, що, незважаючи на себе і на своє приватне добро, робитиму так, щоб Україну довести до ладу і щоб вона зробилася вольною.
— Дай Боже сповнити вашій милості це велике діло.
— І я кажу, дай теє, Боже! Але ж. вам треба вірити, що я не чого другого бажаю. Треба вірити гетьманові. А ви, як бачу, підступаєте до мене з усякими гадками. Не кажете ясно, але натякаєте на щось таке, чого мені нині, може, й слухати не можна. Погано війську, котре не має до свого вождя віри.
— Якщо я уразив вашу милість, так вибачаюся.
— Уразив чи ні — це пусте. Але боюся, щоб ти не вихопився зі своїми гадками про царя. Це могло б і тебе загубити, й мені пошкодити. Краще мовчи. Ховай для себе. Я знаю, хто таке цар, і ти теж знаєш. Пощо нам про це говорити?
Генеральний писар мовчки прийняв цей докір свого гетьмана, але в душі погадав собі, що того чоловіка годі розгадати. Може, він і сам не знає, чого хоче, а може, й знає, та не звіриться нікому, навіть свому писареві.
— Але от, — почав гетьман, — ми балакаємо, а я забув, що в мене є до тебе діло. Та перше ти піди позамикай наглухо двері й поглянь, чи не притаївся там хто за якою шафою.
— Нема нікого, — відповів, вертаючи. Орлик. Гетьман казав ще й віконниці зачинити та присунути столик до постелі. Тоді добув з-під подушки лист:
— Числовий лист. Прочитай його. У тебе є ключ.
— У голові маю цей ключ.
— Добра голова, коли в ній можна усе сховати. Читай!
Орлик уважно пробігав числа очима. Гетьман пронизливо вдивлявся в нього. Орлик хвилювався. Знати було, що зміст листа бентежив його.
Княгиня Дольська здоровила гетьмана іменем короля Станіслава Лещинського і просила його, щоб він скоро починав іти витиченим шляхом.
Незабаром прибуде з Волині ціле військо шведське зі своїм знаменитим вождом. Оба королі дадуть гетьманові асекурацію і гваранцію...
Орлик скінчив і перестрашено глянув на гетьмана.
— Але ж налякався козак! — сказав гетьман. — Але ж нагнала княгиня страху мому генеральному писареві, аж спотився, сердешний! Попий водою. Не такий чорт страшний, як його малюють. В політиці без таких листів не обійдешся, особливо коли до політики жінки встрявають. Нема що дивуватися, що княгиня Дольська рада б мене перетягнути на бік Станіслава. Це ж рідня!