Мотря
- Автор: Лепкий Богдан Сильвестрович
- Серия: Мазепа #1
- Язык: украинский
- Жанр: Классическая проза
Электронная книга - «Мотря». Краткое содержание книги:
Головний герой усіх п'яти повістей — український гетьман Іван Мазепа (1639–1709), кінцевою метою політики якого було утвердження державності України.
У цій книзі оповідається про кохання юної красуні Мотрі — дочки генерального судді Кочубея, пізніше страченого Мазепою, — і старіючого гетьмана. Дія відбувається на тлі важливих історичних подій.
Внесок Богдана Лепкого до української літературної спадщини важко переоцінити. Його неперевершені твори «Мотря», «Цвіт щастя», «Полтава» та ін., близько 30 збірок поезій, а також публіцистичні статті, дитячі казки та поеми стали справжнім надбанням української культури.
Гетьман бився з думками.
В сусідній салі хтось клямкою рушив. Хто такий? Гетьман виразно приказав, щоб не тривожили його, бо хоч спати. Навіть варта в покоях не стояла. Хто ж це?.. Пішов подивитися.
— Хто там? — спитав гетьман.
— Вашої герцогської милості найпокірніший пахолок, — відповів тоненький голосок.
— Блазень... Пустити чи ні?.. Увійди! — і гетьман відчинив двері.
Перед ним стояк не шляхтич з карабелею, а студент у довгополому каптані і з величезною книгою під пахвою. Кланявся у пояс. Книжка, здавалося, переважить його, а він носом запоре об долівку.
Гетьман любив пожартувати з блазнем, але недовго. Не мав часу.
— Чого тобі треба?
— Вашого герцогського дозволу на нове звання.
— Яке ж то?
— Вчитися хочу. Хочу слухати наук у вашій академії, бо в Москві потребують учених.
— Ага. А навчився вже чого?
— Чим більше вчуся, тим менше знаю.
— Так тобі здається.
— Так воно є. Я, мабуть, з такої шляхетської породи, що їм і шістдесятка стукне, а вони дурні.
— Так пощо тоді вчишся?
— Гадаю, що прийде хвилина, коли нараз роз'ясниться в лобі. От я вже дещо й нині зрозумів.
— Що такого?
— Один вірш затвердив наізуст.
— Кажи!
— Але він не складений по правилах піїтики, лиш по законам уха.
— Не шкодить! Говори!
Блазень поправив конвір, відкашельнув і, переступаючи з ноги на ногу, скандував, як школяр:
Дали ослові ясельця:
Соломи тут, а там сінця.
Осел аж хвостиком вертить:
І те смачне, й тамте кортить.
То вправо лоб, то вліво ткне,
Стебла ж ні травки не смикне.
І так він доти вибирав,
Аж при яслах голодний впав.
Шурнув ногами, завернув очима і ще раз повторив останню стрічку:
— Аж при яслах голодний впав... Кінець. Більше нема. Не написали.
Гетьман подивився йому в очі.
— Це про кого складено?
— Про всіх і про нікого.
— А від кого ти тої байки навчився?
— Від покійного Езопа. Мудрий був чоловік, хоч не такий учений, як наші. Байка сама прикладається у життю. Байка до життя чи життя до байки, не знаю. І тую байку, може, колись до когось приложать, може, й не до одного.
— Приміром?
Блазень ніби надумувався, чи казати.
Гетьман повторив:
— Приміром?
— А не буду битий?
— Багато разів я тебе бив?
— Ні одного, але мене тут біда б'є.
— Яка?
— Мазепа сильно скупий. Пиво тонше від води, м'ясо вердше від зубів, а гроші рідші від мого волосся, — тут догладився по лисій голові. — Тому-то я і поступаю во званіє учених, книгоглодателів і правдиіскателів. У Москві отаким людям добре платять. Лихим добре, а добрим зле.
— Ага, так! Але не викручуйся, мій пане. Кажи, до кого можна прикласти тую байку про осла між соломою і сіном?
— До кого? Ось "даймо на тоє", що комусь предкладають чернігівське князівство і німецьке герцогство, а він, сердешний, ніяк не рішиться, за котре йому брати. Та ще "дайми на то" можна тую байку прикласти, коли комусь подобаються дві жінки, одна старша, з короною, а друга молодша і не коронована, але ще краща від тамтої. Та ще можна прикласти тую байку, коли...
Але гетьман не слухав до кінця.
— Від завтра, — казав, — маєш подвійну платню і пиво з мого стола. Пішов геть!
Блазень підібрав довгі поли свого каптана і, вдаючи чорта, побіг через покої.
— Пан Іван, добрий пан, Гарний пан, пан Іван!
пищав тоненьким голоском.
— Диявол, не чоловік, — сказав Мазепа, вертаючи до спальні. — Ніби з книжки читає. Чи не балакаю я крізь сон. Мабуть, ні. А хоч би і так, то він не може чути. Така хитра біда, такий догадливий! Треба його добре при собі триматі щоб не втік, а то він догадується забагато, ніби думки читає.
Гетьман ще довго ходив кругом стола і розмовляв зсобою, а потім сів і став писати:
"Моя сердешна, кохана Мотроненько! Поклін мій віддаю Вашій Милості, моє серденько, а опріч поклону Вашій Милості, у гостинець книжечку і обручик діамантовий. Прошу те завдячне прийняти, а мене в любові своїй неодмінно ховати, нім дасть Бог з ліпшим привітаю...".
Дрібні круглі букви лягали рівними рядками на білий папір.
Гетьман відложив перо.
"Чи добре я роблю, пишучи цей лист? Чи, дійсно, не запахло мені свіже сінце? Може, моїм зубам відповідніша солома?"
Але недовго хитався. Пригадав собі Мотрю і її рішучу згоду, перейшов у думках усе, що промовляло за нею і проти неї, і заспокоїв свою совість:
"Боже борони мене, щоб я бажав їй злого. Люблю її, як осіння природа любить ясне сонце. Може, воно й недовго буде мені світити, але я його сяєво понесу з собою до могили. Мотря хоче бути моєю. Видно, так Бог судив. Та дивно воно якось складається. З Дольською ми собі кумами, а Мотря хрещениця моя".