Музей покинутих секретів
- Автор: Забужко Оксана Стефановна
- Год: 2009
- Язык: украинский
- Год: Факт
- ISBN: 978-966-359-293-0
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Музей покинутих секретів». Краткое содержание книги:
— Отож-то, мам, я шефові так і сказала — що дурочку з себе робити не дозволю. Не так вона сказала, не так. Вона тільки збила його з тону — з того ділового тону торговця живим товаром, із яким він її упаковував і перев'язував стрічечкою: всівшись на край стола в позі стриптизерки, задерла кофточку, блиснула йому в вічі голим животом і спитала отим гнівно дзвенячим голосом, надтріснуті уламки якого ще й досі, бач, даються пізнати в голосі її матері: «А пірсінґ на пупкові — теж робити, чи слабо?..», — він осікся, забувши закрити рота, збентежився, махнув рукою: припини, мовляв, — тут-таки й вивинувся, відновив рівновагу, вильнувши смішечком: «А пупок класний, ням-ням!», — але з цієї хвилини говорив із нею вже на рівних, як зі спільницею (ах, і добре ж казала їй колись одна стара актриса, коли вони після зйомки пили на старушчиній злиденній кухні чай із сухариками, перед тим явно старанно обструганими од цвілі: краще вже, голубонько, бути курвою, ніж річчю…), — вона тільки ледь попхнула його з вершечка гори, на якому він переможно балансував, упоєний сам собою, — а далі він уже з гуркотом покотився вділ сам, волочачи за собою і її, ну й обдерши ж по дорозі до крови, але цього — про Р. — вона також мамі не розповість, цього вона навіть Адріянові не розповість, із цим їй доведеться освоюватися самотужки…
— А він же тобі що? — допоминається Ольга Федорівна, вочевидь за щось іще чіпляючись, за якусь, як їй уявляється, надію. Дарина відчуває легкий укол роздратування — колись у юності ця материна чіпкість за дрібниці, намагання затулитися ними від реальности (після смерти батька вона довго розповідала на всі боки, як він добре в останній день поїв — манної кашки, морквяного сочку…) не раз доводила її просто-таки до бажання матір стусонути: та прокинься ж ти нарешті!.. Юність іще поняття не має, яких зусиль вимагає від людини мистецтво виживання, — навдивовижу пустопорожня пора в житті. А ми ще й робимо все можливе, щоб розтягти її начимдовше.
— Мам, ну ти прямо як Виборний у «Наталці Полтавці» — а ви ж їй що, а вона ж вам що?..
Не станеш же розповідати, як він пояснював їй, яко розумній жінці, всі очевидні вигоди нового курсу: спершу б'ючи на її слабину, і хто сказав би, що він не знає свої кадри! — на її невиліковну потребу подобатись, все життя тяжить над нею цей проклін дівчинки таки ж справді, тьфу ти, з бантами в кісках — щоб їй поаплодували, щоб похвалили: ай Даруся ж у нас і розумничка, як гарно віршика розказала! — і на її амбіції, яких у неї також навалом, аякжечки, та й хто ж би то, позбавлений амбіцій, згодився двічі на тиждень плавати своїм оптично скругленим фейсом, як рибка, в мільйонах домашніх акваріумів, — з вами програма «Діогенів ліхтар» і я, Дарина Гощинська, залишайтеся з нами (космічна чорнота потойбіч скерованих на тебе студійних світел — ефект засліплення — здається населеною, як глядачева зала, що тягнеться в нескінченність: здається, що звідти на тебе націлено мільйони очей, і завжди, навіть після семи років виходу в ефір, їй здається, що там хтось сидить, завмер у чеканні, готовий на звук фальшивої ноти заскрипіти кріслом, закашлятися, хоч у студії нема жодних крісел, крім того єдиного, котре під нею, — вона чує той багатолюдний затамований віддих передекрання, погляди тих, до кого звертається, — вони держать її, як вода держить плавця…). Шеф напирав на нові «масштаби», наче козирями ляскав об стіл (стіл у нього в кабінеті тепер стояв солідний, дубовий, хоч більярдним сукном крий), — і масштаби вражали: прайм-тайм, серйозна розкрутка, білборди, реклама в метро, з неї зроблять культову героїню молодого покоління, якої ще хороби їй треба?.. Він позував, він пишався собою — виходило, що насправді це він домагався від неї похвали: як усякий чоловік від красивої й розумної жінки, а проте трохи й не так: щось йому муляло, якийсь пробій у ньому вона мала помогти затулити… Зовсім недавно, з місяць тому, вони бенкетували в нього на новосіллі — він в'їхав у нову квартиру, шикарну, двоповерхову, коло Оперного, з ремонтом — десь із півмільйона баксів мусило влетіти як мінімум: зала з цегляним каміном, лазнички, обкладені мармуром, гейби римські терми, і це там, при екскурсійному обході тих храмоподібних лазничок, під веселий сміх гостей (раз у раз дірявлений, як коштовна обшивка цигарками, нестримними, шипучими спахами заздрости), старий цинік Антоша на прізвисько «Бритва Окама» — всім людським учинкам він мав за правило шукати найпримітивніше можливе тлумачення і майже ніколи не помилявся (якщо твій цинізм називається життєвою мудрістю, Антончику, мовляла вона півжартом, то я волію вмерти дурною, — а він відказував зі своєю багатозначно юродивою посмішечкою латентного алкоголіка: це тільки якщо тобі сильно повезе, дорогуша!..), — цей Антоша тоді стиха буркнув, мов сплюнув: ну все, бос попав на бабки по-крупному, пора чесати з цього корабля, — маючи на увазі їхній канал, який уже повним ходом ішов на дно, перетворюючись, як і всі інші, на акціонерне товариство, на бізнес-прикриття для купи якихось мутних контор по відмиванню бабла, а їхній капітан, їхній шеф і годувальник, їхній продюсер і співзасновник, мокрий од поту, ніби вбраний виліз із-під душа, знай, як хавбек на футбольному полі, метався по своїй камінній залі в ноги «віпам», не знаючи, чим іще їх загодити: Пьотр Нікалаїч, вазьмітє суші, ви же любіте, Алексей Васільїч, водачкі? (їх було небагато на вечірці — мужчин Вадимового типу, з однаковими, залитими ніжним жирком потилицями, при яких голова починає нагадувати втопаючу просто в плечі більярдну кулю, й серед них Дарина майже нікого не знала, — небагато, але досить і одного такого чмиря, щоб вечір не вдався…), — і в якийсь момент після чергового свого прогибу перехопив на собі Даринин погляд — видно, насмішкуватий, ні, либонь-таки, співчутливий (вона-бо тоді ще гадала, що це все заради каналу, що шеф увихається перед хлібодавцями задля них усіх, задля справи, щоб держати канал на плаву, — щодня, біднесенький, їсть лайно, щоб Гощинська могла в ефірі вирощувати квіти, що ж, квіти завжди ростуть на гною, і з телебаченням те саме, що з вродливою жінкою: хто, шлючи їй із авта повітряні поцілунки, думає про те, як функціонують її нутрощі, про чвякання калових мас у неї в кишках, від безперебійности якого, між іншим, прямо залежить світіння цери на личку? — тільки тут, замість калових, помпувались потоки фінансові, і хтось мусив забезпечувати їм безперебійність, — так вона гадала, затуляючи свого бридливого носика, бо ж самій їй припадала в тому гігантському телеорганізмі роль, нівроку, таки не кишки, а світлоносного личка, «обличчя каналу»…), — і під тим її порозумілим поглядом, поданим йому поверх ситих плечей і жуючих голів, шеф, мов прокинувшись зі сну, раптом переможно, по-змовницькому обвів очима