Музей покинутих секретів

— Знаєш, чого мені безумно жалко, ма? Того сюжету, який я планувала на наступний тиждень, я тобі не розказувала?

— Ти мені взагалі нічого не розказуєш. — Ну от, прошу дуже, тепер іще й претензії.

— Неправда, розказую… А сюжет якраз героїчний без натяжок — про хірурга з райцентру на Донеччині, з такого, знаєш, цілком убитого шахтарського містечка, звідки все живе втікає і трикімнатні квартири за триста доларів продаються, цілі квартали пусткою стоять… У хірурга зарплата двісті сорок гривень, менше, як у тебе пенсія. Так от, викликали його серед ночі на операцію, він біг по вулиці — а вулиця темна, ліхтарі не горять, звалився в розриту яму, зламав ногу — і так, зі зламаною ногою, незрозуміло як доповз-таки до своєї лікарні, і так і операцію зробив. І тільки після того дався себе відвезти в травматологію — після операції дві каталки зразу, для пацієнта й для хірурга. Ось і так люди в цій країні живуть. Розкажи дяді Володі, хай хоч колеґи знатимуть…

Чого вона НЕ розказує, бо це щемить живим зрізом: як напередодні говорила з тим чоловіком по телефону, домовляючись про приїзд на зйомку, — у нього виявився напрочуд славний, затишний, як повстяні капці, голос, і він трошки затинався, либонь, від збентеження, — як же ж, із самого Києва до нього телебачення їде… А після цього її покликали до шефа. Яка Донеччина, куда ти лєзєш, забудь!.. Шеф навіть на російську перейшов, як завжди, коли тратив самовладання. Донеччину належалося тепер показувати районом абсолютного процвітання, практично Швейцарією, а ще краще не показувати взагалі. І далі вже він сказав оте про її героїв — що вони нікому не потрібні, програма закривається. Провалитися тепер перед тим чоловіком зі стиду. А мама, з жадібною увагою від'охавши кожне доччине слово, ще й досипає їй на свіжий зріз перцю — натхненно лепечучи, що ось, ось якраз такими ж людьми, як цей хірург, країна й держиться, — ніби тицяє на стенд указкою невидимій групі відвідувачів, — світ на них споконвіку стояв і стоятиме, і треба, щоб про них знали!..