Метелики на шпильках. Б'є восьма. Повнолітні діти
- Автор: Вильде Ирина
- Год: 2007
- Язык: украинский
- Год: Видавнича фірма «ВІДРОДЖЕННЯ»
- ISBN: 966-538-174-1
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Метелики на шпильках. Б'є восьма. Повнолітні діти». Краткое содержание книги:
У первісному варіянті ці твори не перевидавалися. Книжка адресована всім шанувальникам українського красного письменства.
„Це ж урок історії", — приводить себе до дійсности Дарка.
Та чи так хтось викладав коли-небудь історію? Циганюк говорить про бунт, про повстання так, якби Хмельницький не зраджував і не бунтувався тому більше двісті літ… навіть не вчора, а сьогодні, тепер, у цій хвилині басує на білому коні з булавою в руках… і кличе за собою… Голос Циганюка стає щораз тихіший, щораз виразніший, і Дарка чує, як у неї починають за спиною бігати мурашки.
Раптом Циганюк перескакує на випадок Оріховської і Мігалаке. Звідки? Де тут Хмельницький?
Що таке? Він хвалить… не може бути?! Той самий Циганюк, що захоплювався повстанням Богдана, тепер хвалить спокій Оріховської? Добре зробила Наталка, що не розголосила цієї справи… Її використається в слушніший час… Тоді, коли треба буде піти не тільки проти одного Мігалаке. Ще одна справа. Недобре зробила шоста класа, що бунтувалася проти Міґуліва… Треба не розтрачувати цього дорогого, доказового матеріялу… Нехай іще до якогось часу…
Дарку осліплює ця сміливість, та самовпевненість, з якою Циганюк говорить про ці справи. На її очах, як вулкани, вибухають нові правди… на очах народжуються з повітря нові поняття, нові закони… Ніколи-преніколи досі не вважала вона українців за власників Буковини, за її політичних власників… Була Австрія, „належалося" до неї, потім треба було належати до румунів… Потім ніколи якось не могло їй поміститися в голові (скільки років вчили їх географії з інших карт і веліли означувати країни іншими кордонами!), що назву, саму назву „Україна" можна віднести і до Буковини… Адже тут можна було вживати тільки саму тінь цього слова, тільки його прикметник: українська мова… українські села… але Україна? Тут, на Буковині? Тим часом Циганюк вірить у це… Дарка вдивляється в нього за столом і бачить, як обличчя Циганюка починає змінюватись в якусь фосфоричну кулю, що починає більшати, більшати, аж ось Дарка не бачить перед собою нічого більше, тільки світляні стіни з безліччю очей… Циганюк, Іванчук, Оріховська і всі ті, що прийшли його слухати… це одна людина. Якась одна леґендарна постать, яку румуни намагаються вигнати з Буковини (з України?), але не можуть її знищити, бо вона по цілому краю має тисячі-тисячі голів, і рук, і сердець. У Веренчанці батько і Улянич також належать до „одної людини".
Чому татко? Хто казав, що татко? Ну, так, і татко також.
Адже ніхто інший, тільки татко оповідав комусь, як то давно, ще перед світовою війною, воювали на одних зборах кількадесять учителів за одне слово „український". Ішлося про те, чи надіслати телеграму до найяснішого пана від „руського" чи „українського"[54] вчительства Буковини. Перемогли українці, і татко був на боці переможців.
„Але, — схильнула думка у протилежний бік, — Данко не належить сюди… Він зовсім щось інше… Ні… напевно… вона не помилиться… він не з їх світа".
І вперше, вперше у житті відчуває Дарка щось, наче сором, що Данко — той понад усіх і понад усе Данко — не належить до цієї громади.
Коли раптом починають співати і грати на гітарах, коли той самий Циганюк хапає за скрипку і дістає її десь з-під ліжка, Дарці здається, що в засніжених небесах десь раптом ударив грім. Стефа нахиляється над її рожевим від здивування вухом:
— Зараз повернуться батьки Наталки… Вони нічого не мають проти того, коли ми трохи поспіваємо й пограємо в їх хаті…
Дарка не знає, куди ці батьки ходили і звідки повертаються. Її вухо ріже ця блазнювата, „не на місці", музика, ці відчинені до кутніх зубів уста, такі ще перед хвилиною багатомовні своєю мовчанкою. Дарка не може перенести зудару настроїв і тому шепоче Оріховській на вухо:
— Я хіба вже піду додому, Наталко… я… Мені здається, що я не маю тут уже чого робити…
— Як хочеш, можеш іти, — відповідає голосно на шепіт Наталка. Цей дім, видно, не знає звичаю задержувати гостей. Але Стефа вмить нахиляється над Дарчиним спантеличеним лицем і шепче:
— Не будь наївна… старі Оріховські ніби „не знають", чого ми тут сходимося… Але якби що до чого, то їх дома не було, а забавитися дітям вони ніколи не забороняють.
Тоді Циганюк, — Господи, як одна хвилина може змінити людину! Перед хвилиною — це люципер, пекельний вогонь! — тепер Орест Циганюк — у невипрасуваному костюмі, з Адамовим яблуком замість краватки — відкладає обережно скрипку й питається Дарки:
— Чи ви не заперечуєте, щоб я вас до хати проводив?
Чи Дарка не заперечує? Треба б насамперед запитати, чи загалом Дарка має тут якесь слово, коли вже і замість неї відповідає Стефа:
54
У Західній Україні етнонім „українці" витіснив попередню самоназву — „русини" — щойно на поч. XX ст. Цей процес видозміни національного самоозначення означав поглиблення української ідентичності і її уніфікацію.