Дияволи з "Веселого пекла"
- Автор: Самбук Ростислав Феодосьевич
- Серия: Скарби "Третього рейху" #1
- Год: 1971
- Язык: украинский
- Год: "Радянський письменник "
- Жанр: Криминальные детективы
Электронная книга - «Дияволи з "Веселого пекла"». Краткое содержание книги:
Через двадцять років американському полковнику Грейту і колишньому гауптштурмфюреру СС Ангелю вдається натрапити на сліди захованих скарбів. Перед цим вони займалися таємною продажею дівчат у гареми Близького Сходу, та пошуки скарбів виявилися вигіднішим бізнесом.
В романі «досліджуються» біографії колишніх есесівців, показується, що і зараз вони не склали зброї, хоч і маскуються під добропорядних бюргерів, — йдуть на шантаж, обман, вбивства заради своїх підлих цілей.
«Що робитимеш?» — запитав.
Мати схилилася над ліжком.
«Що робити? — перепитала, і якась безнадія чи то втома прозвучала у неї в голосі. — А що я можу зробити? Завтра прийде лікар, сьогодні все вже зачинене».
«Бог милостивий!» — сказав дід, і раптом Сергій збагнув, що сестрі справді погано і дід давно знає це і тривожиться, переживає, та нічого не може вчинити, покладається лише на волю божу, на те, що дитина переборе хворобу, певно, він справді вірить, що Всевишній може зазирнути в їхню кімнату й зняти з Наді хворобу, тому й молиться…
А мати?
Мати сиділа на ліжку згорбившись: видно, злякалась і розгубилась. Сергієві на мить зробилося шкода її, та раптом Надя заворушилася й знову почала марити, мати приникла щокою до голого плеча дитини й заплакала. А дід стояв над ними й хрестився: завчено — розмашисто й твердо.
Сергій стояв і дивився, як хреститься дід, — бачив це вже тисячу, а може, й більше разів: дід притискав пальці до чола так, що на шкірі на секунду чи дві залишалась біла плямка, ця плямка була завжди для Сергія свідоцтвом дідової щирості, та сьогодні вона викликала роздратування і навіть протест. Надя марила, і, певно, їй було боляче, — слід щось робити, невже найкращий вихід — просити допомоги в бога?
А в кого?
Сергій думав лише мить. Непомітно вислизнув з кімнати і ледь не наштовхнувся на молодшого брата, який сидів посеред кухні на табуреті. Петька чекав обіду; мабуть, минула лише хвилина чи дві, як повернулась мати, а здавалося — давно, Сергій навіть здивувався, що брат чекає на обід, сам забув про голод, може, вперше за останній час; завагався лише на секунду (Петько навряд чи зуміє сам розпалити примус), та не зупинився.
«Налий собі!» — розпорядився і вже забув і про Петька, і про примус, в який слід було долити гасу, переліз через паркан, аби скоротити шлях, і чимдуж побіг до трамвайної зупинки.
Трамваї ходили рідко, були переповнені, та Сергій усе ж пристроївся на східцях, міцно тримаючись за поручень. Третій номер ішов від Лаври до Хрещатика, правда, Хрещатик перейменували на проспект Воровського, але всі продовжували називати його Хрещатиком.
Трамвай скрипів; Сергія втиснули на площадку, це не входило в його розрахунки, не мав п'ятнадцяти копійок на квиток — затиснувся в куток спиною до кондукторки, заховався за гладку грудасту жінку, принишк; зрештою, його все одно не висадили б — хто зупинятиме переповнений трамвай заради одного «зайця»? — просто боявся язикатих київських кондукторок: як почнуть соромити, провалюйся крізь землю.
Нарешті трамвай скотився по Кірова і зупинився біля клумби на площі, де на нього вже чекала довга черга. Звідси вже рукою подати: один квартал до Думи, за нею на горбах у тилу біля головного поштамту автобаза, де працює мати.
Сергій обминув вахтера (почав би розпитувати: для чого і куди?), прослизнув через знайому дірку в паркані і закрутився поміж пікапів і полуторок, що вже відпрацювали зміну. Тільки тепер відчув страх — раніше все здавалось просто: знайде директора і скаже… Що скаже, не знав, та був упевнений: скаже таке, що вплине на директора, і той…
Але ж директора вже могло й не бути…
Сергій постояв трохи біля дверей, що вели на другий поверх до контори, — вся рішучість його зникла, і те, що в дорозі здавалося легким, тепер, перед директорським кабінетом, постало як звичайнісіньке хлоп'яцтво.
І Сергій відступив. Уявив, як стоятиме перед директором, а той йому:
«Картки одержуєте? Тепер всім важко, країна переживає трудні часи…»
Так днями відчитував директор якогось шофера, хлопець був свідком цієї розмови: чекав, поки в матері закінчиться робота — автомобілі приваблювали його, любив крутитися поміж шоферів.
Справді, тепер усім важко, і директор має рацію…
І все ж хлопчик продовжував стояти попід конторою, знав, що навряд чи насмілиться переступити поріг директорового кабінету, та не міг і піти.
«Ти не Михайлівни син?» — почув позаду.
Михайлівною називали тут його матір; Сергій знав, що це — вияв довіри, що так шофери зверталися лише до своєї людини. Він озирнувся і побачив кремезного вусатого чоловіка в засмальцьованій кепочці, насунутій на брови. Це був голова робіткому Дороженко — Сергій знав його по розмовах між робітниками автобази. Судження про Дороженка були настільки різними й суперечливими, що хлопець не міг скласти певного уявлення про цю вусату й зовні сердиту і сувору людину, але інстинктивно боявся її. І зараз, побачивши Дороженка, відступив. Мовив злякано:
«Я… чекаю на директора».
«А його вже сьогодні не буде, — Дороженко зсунув кепку на потилицю і раптом запитав — А що тобі треба від нього?»