Дияволи з "Веселого пекла"
- Автор: Самбук Ростислав Феодосьевич
- Серия: Скарби "Третього рейху" #1
- Год: 1971
- Язык: украинский
- Год: "Радянський письменник "
- Жанр: Криминальные детективы
Электронная книга - «Дияволи з "Веселого пекла"». Краткое содержание книги:
Через двадцять років американському полковнику Грейту і колишньому гауптштурмфюреру СС Ангелю вдається натрапити на сліди захованих скарбів. Перед цим вони займалися таємною продажею дівчат у гареми Близького Сходу, та пошуки скарбів виявилися вигіднішим бізнесом.
В романі «досліджуються» біографії колишніх есесівців, показується, що і зараз вони не склали зброї, хоч і маскуються під добропорядних бюргерів, — йдуть на шантаж, обман, вбивства заради своїх підлих цілей.
— Не прибіднюйтесь, — заворушився в кріслі Грейт, — і не удавайте з себе ягняти.
— У воєнному запалі, — визнав за потрібне пояснити Хетель, — і ми, і ви часто перебільшували міру жорстокості один одного. Але ж війни не буває без жорстокості і без того, що потім переможці починають називати злочинами. Якщо б Німеччина перемогла, ми б судили вас, Кларенс, як воєнного злочинця за бомбардування наших міст.
— Обережніше! — буркнув Грейт невдоволено. — Ми мстили вам за «Фау».
— Все залежить від того, з якої точки зору подивитися на подію, — посміхнувся Хетель. — Однак ми відійшли від теми. Так от, Штайнбауер, прибувши у Візовіце, встановив контакт із начальником гестапо в Злині оберштурмфюрером СС Гельмутом Хайнеке. Цей Хайнеке виявився спритною людиною — йому вдалося заслати до партизанів свого агента. Ось цього агента Хайнеке і діставив Штайнбауеру. Роберта цікавило, де розташована партизанська бригада, як і чим озброєна, скільки має бійців. Певно, дані, одержані від агента, задовольнили Штайнбауера, бо наступного ранку його батальйон виступив з Візовіце в гори.
Квітень, панове, а в горах лежав ще сніг — довелося пускати вперед всюдиходи, аби могли проїхати грузовики з солдатами. Там є таке село — Плоштина, вірніше, не село, тьху, кілька брудних будинків з аборигенами, які й не нюхали цивілізації. В лісах навколо цього села, як інформував наш агент, і розташувалися партизани. Цілком зрозуміло, що Штайнбауер хотів оточити їх і знищити. Операція розвивалась ідеально — навколо Плоштини остаточно замкнулось й почало стискатись кільце. Уявляєте собі цю картину, гер Себолд? Це вам не повітряна прогулянка з бомбовим вантажем. Озброєні солдати, вівчарки… І з-за кожного куща можуть різонути з автомата, кожний крок може стати останнім…
— Ваші зенітки іноді збивали нас, — перебив його Грейт. — І не думайте, що шлях у повітрі безпечніший.
— Таке життя… — зауважив Хетель. — І все ж особисто я вибрав би літак… Так от, Штайнбауерові люди прочесали все навколо Плоштини, та партизанів не знайшли. Виявляється, ті, налякані дезертирством нашого агента, знялися зі своїх позицій і завіялися геть. Ну, що б ви зробили на місці Роберта? Уявляю собі його лють! Я б і сам зігнав усю ту брудну наволоч, що давала партизанам притулок, і порозмовляв би з нею… Звичайно, хлопці підпалили хати. Акт, я б сказав, справедливості: давав ворогам притулок — залишайся без нього. Ну, й побавилися трохи: підсмажили кількох. Мовляв, погрійся, свиняпартизан, марш у вогонь! Дехто стрибав, а того, хто опирався, кінчали. Адже існував наказ фюрера, що всі, хто підтримував партизанів, підлягали знищенню. Солдати виконували наказ, панове, та й розстріляних у тій Плоштині — всього два десятки. А ці чехи після війни підняли галас: трагедія Плоштини! Трагедія Лідіце! Не розумію їх — начебто й розсудливі люди, а такі перебільшення! Яким же словом тоді назвати вбивство Гейдріха?
— Не пересмикуйте карти, — заперечив Грейт, — Гейдріха ніхто не кликав до Праги.
— Але ж, погодьтеся, нема жодних підстав зчиняти галас навколо імені Роберта Штайнбауера.
— Він поважна й ділова людина, — задумливо мовив полковник, — і, певно, ця Плоштина не повинна очорнити його. А втім, я не хочу забивати собі голову тими справами. Все минуло, і все треба списати на рахунок війни.
— І одержати по воєнних рахунках, — вставив Ангель.
Полковник зареготав.
— У вас іноді виходять непогані каламбури, Франц!
Ставлю десять пляшок проти однієї, що ви були найдотепніший з комендантів концтаборів.
Ангель невдоволено знизав плечима і перевів розмову на інше.
— Ваш слюсар надійна людина, Вольфганг? — спитав Хетеля.
— Він зробить ключ кращий за оригінал.
— Я не про це…
— Тут не тримають ненадійних людей!
Цю лавку вони побачили здалеку і, не змовляючись, попрямували до неї.
Розлоге дерево схилилося, утворивши щось схоже на намет, і певно, не так ховало від сторонніх очей, як створювало ілюзію самотності. Але все одно це було приємно, і вони з задоволенням влаштувалися під зеленим навісом. Думали, що залишилися наодинці, та, виявляється, самі порушили спокій хазяйки зеленої крони: над самісінькими головами сердито затріскотіла білка.
Дубровський, який устиг уже побувати мало не в усіх закутках Пратера і знав звички його мешканців, витяг з кишені кілька горішків. Білочка, розпушивши хвіст, застигла на гілці. Сергій підніс їй горішки на відкритій долоні. Схопила один і побігла по стовбуру ховати.