Життя та пригоди Віталія Волошинського, писані ним самим
- Автор: Шевчук Валерий Александрович
- Язык: украинский
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Життя та пригоди Віталія Волошинського, писані ним самим». Краткое содержание книги:
Я прокинувся й відчув, що весь тремчу. Кімната була густо залита місячним світлом, а сам місяць устромив кругле обличчя в горішню шибку і пильно на мене зорив, тремтів і мінився, і я подумав, що це його робота – той жахливим сон, але чому виявляє інтерес саме до мене? Чому привів до мене оту забуту Таню, адже не про Таню всі мої думки?..
Пішов подивитися на ту жовту троянду через два дні. Біля будинку № 13 знову не було ані душі, а троянда цвіла ще пишніше, ніж того разу; я вирішив, що листа мого Юліана ще не одержала. Тому спокійно повернувся додому і почав допомагати вітчиму, який заходився латати наш напівзогнилий паркан. Цього паркана ставив ще батько, стуливши його з принагідного матеріалу. Вітчим учинив не так. Він перш за все провів з нами нараду, вони з матір'ю визначили, скільки коштів можуть виділити на цей захід, а діставши ті кошти, вітчим поїхав на склад лісоматеріалів і привіз машину обаполів. Виходило, що він хотів і нашу садибу відгородити від вулиці в тому ж стилі, в якому відгороджувався в попередньому місці осідку від немилих дітей. Але проти цього повстала мати. Вона заявила, що хоче бачити з ганку вулицю, отож паркан почав ставитися на рівні колишнього. З того колишнього було ретельно вибрано всі цілі дошки, через що вітчим казав, що він не ставить паркана нового, а тільки лагодить його. Моєї допомоги він не потребував і кілька разів одсилав мене, відтак я здався, бо ця робота в мене й справді натхнення не викликала. Засів читати «Люборацьких», і мені немало заважали стукіт молотка за вікном, виття пилки й думки про Юліану. В глибині душі я почав вірити, що троянду вона не зріже. Наступного дня цей мій сумнів підтвердився, троянда цвіла неушкоджено. Я відчув легенький смуток, бо все‑таки вірив, що дівчина до моєї епістолярії байдужа не лишиться. У середу я знову був біля її обійстя. Троянда цвіла. Я повертався додому печальний. Але знав, що пошта не завжди працює справно. Може, й цього разу вона викинула якийсь вибрик, але скільки мені чекати? Вітчим все ще лагодив чи, власне, ставив наново паркана, і вдома всидіти я не міг: стукіт молотка і вереск пилки починав мене дратувати. Тому я пішов найдалі, куди міг, аж до Віктора Яремчука, але того вдома не застав – подався кудись із Мирославою. Вікторова мати говорила зі мною чемно, але дивилася з достатньою мірою критичності на мою скромну персону. Тільки сповіщення, що і я студент, як і її син, трохи розгладило кам'яне її обличчя, але очі дивитися м'якше не стали.
– Вітя в нас теперечки має дівчину і хати не тримається, – сповістила ця жінка із незбагненною гордістю, і я поспішив звідсіля піти: Віктору й справді тепер не до мене.
Йшов Долиною Джерел, і мене колисав смуток. Несвідомо звернув до саджалки, цього разу Юліанин батько рибу тут ловив. Був у довжелезних чорних трусах, а на голові красувалася зав'язана на чотири вузлики носова хустина. Я сів на камінь й смутно дивився на цю куди більшу почвару, ніж я: як міг він народити таке диво краси, як Юліана. Так, Юліана – то була моя мрія. Смутна мрія, бо в своїх зальотах ніякої надії я не мав. Її батько закидав вудочку, в роті в нього мирно цвіла цигарка, обличчя було кругле, з подвійним підборіддям і цвіло таким благодушним спокоєм, і коли б я не знав, що цей чоловік здатний на мерзенні вчинки, повірив би, що це найдобріша людина у світі. Між купальників Юліани не було, і я пішов до її дому. Троянда цвіла, але кілька долішніх пелюсток у неї таки зів’яли. Від того стало мені ще смутніше, і я завернув додому – за цей час Юліана мого листа мала конче одержати. Додому мені не хотілося, бо там стукав і грюкав молоток, і я подався до Владека Шарого. Цей був удома і грав. Грав сьогодні тільки мінорні речі, і я був удячний Владекові – це було в унісон до моїх відчувань. Але в кімнаті стояла задуха, я сидів, весь час утираючи піт.
– Нічого, що таке граю? – спитав Владек. – Знаєш, що це таке?
– А що, в тебе помер хтось із родичів?
– Ме–лан–хо–лія! – проказав Владек. – Знаєш, що це таке?
– Теоретично, – відповів я. – Загалом я переконаний оптиміст.
– Щось не видно по твоїй фізіономії, – буркнув Владек і знову заграв мінорне.
– Яка це в мене фізіономія? – скипів я.
– Не знаю, відповів Владек, легко награючи. По–моєму, як у людини, в якої помер хтось із родичів.
– Це тому, що в тебе нічим дихати, – сказав я. – Чому ти ніколи не розчиняєш вікон?