Життя та пригоди Віталія Волошинського, писані ним самим
- Автор: Шевчук Валерий Александрович
- Язык: украинский
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Життя та пригоди Віталія Волошинського, писані ним самим». Краткое содержание книги:
Я подумав: а може, натякнути їй, що я Владек Шарий? Владек, напевне, мав би їй сподобатися, хоч він ніколи б не спромігся написати отакого поетичного, повного пристрасті листа!
І я того листа написав. Ніколи так легко не ходило по папері моє перо, ніколи не лилися з мене отак потоком слова. Я писав і палав, щоки в мене розчервонілися, очі горіли, я весь тремтів од збудження, – вона повинна відчути мій вогонь та порив! Була б каменюкою, коли б не дійшла до неї моя пристрасть, і я твердо повірив, що принаймні інтерес у ній розбуджу. Не скоро відкрию перед нею свою маску – одне мені треба: хай би захотіла, щоб такі листи я їй і далі писав. І я придумав ще одну річ, так само романтичну, як опис отого снігом засипаного дня. Я написав: коли вона хоче зі мною листуватися, хай зріже найбільшу із жовтих троянд, які ростуть під її вікном. Тоді знатиму, що вона таки хоче, аби я написав їй другого листа. Це буде знак, що ми своє заочне знайомство почали. Після того подам їй адресу, куди посилатиме й вона свої послання, хай воно на першій порі буде таємне!
Така вигадка мені сподобалася; тепер ходитиму до того дому й дивитимуся, чи зріже вона найбільшу жовту троянду. Коли зріже, я можу сподіватися успіху – це увіч значитиме, що все оте море почуття, яке вихлюпнув я на біле паперове поле, до неї дійшло. Складність була в іншому: коли вона троянду зріже, яке прізвище їй назвати і яку адресу? Чи не використати тут того‑таки Владека Шарого – не все мені робити йому послуги, можна колись попросити в нього щось і для себе.
Заклеїв листа й написав адресу. Цифра тринадцять неприємно замуляла мені очі. Але не хотів бути марновірним – її ж батьки не бояться жити в тринадцятому номері.
Пішов до поштової скриньки і трохи завагався: починати цю гру чи не варто, адже всі початі досі ігри якось зле для мене кінчалися. Але ні, я безсилий тут щось вирішувати: лавина рушила! Я впустив листа у скриньку й помітив, що в мене тремтить рука. Що принесе мені це безумство, і чи хоч раз опинюся я на білому коні?
Цілу ніч снилися мені якісь мариська. Потрапив на шабаш якихось почвар, а привів мене туди синій чоловік. Почвари тримали за руку по дівчині, але Юліани серед них не було. Мені ж у пару привели Таню, оту саму однокурсницю, яка так негречно погордувала мною у селі. Ні Заброда, ні Клава не зуміли її переконати, що саме я її суджений, отож ми навіть не дивилися відтоді одне на одного. Тепер же синій чоловік вів її для мене. Вона йшла, цнотливо опустивши повіки, і її обличчя в колі місячного світла, в якому ми зібралися, так само синіло, як і в її супровідника.
– Ось твоя пара, – сказав чорт, ошкірюючись. – Нелегко нам було її знайти, але це напевне вона.
– Ні, – сказав я, злякано відступаючи. – Вона мене не захотіла…
– А тепер кається, – сказав чорт. – Ти завжди їй подобався, але вона хотіла, щоб ти її завойовував, щоб ти за неї позмагався.
– З ким? спитав я, доходячи задки краю освітленого місячного кола.
– З нею, – сказав синій чоловік. Бо це вже поведенція така в дівчат: хочуть, аби їх завойовували. Бери і воюй!
І він штовхнув її, власне, жбурнув нею до мене. Дівчина ледве не впала, і я змушений був її підтримати. Тоді й заграла якась шалена, божевільна якась музика. Ревли труби, вили дудки, розсаджувався барабан, верещали скрипки – дикий, скажений, нелюдський ритм. Мої руки приклеїлися до Таниних пліч, і ми застрибали, загарцювали, аж щоки наші затрусилися. Так, я виразно бачив те обличчя: трусилися щоки, очі заплющені, а рот розтулився – вона раптом закричала пристрасно. Так само закричали навколо інші дівчата і хлопці, так само закричав і я – нас носила в тому освітленому місяцем колі якась гемонська сила. І синій чоловік кричав, викрешуючи чобітьми іскри і несамовито метиляючи синім хвостом із китичкою на кінці. Я відчував, що ноги мої існують самі по собі, бо вони щось таке дивне вичворяли. вибивали, стрибали, підгецували, піт тік мені по тілі холодними вужами, а Танині руки, приклеєні до моїх пліч, були гак само холодні, як крига. А труби ревли, вили дудки і верещали скрипки, хтось захоплено їхав та ухав, і вереск стояв навкруги. Таня так і не звела повік, і по її обличчю стікали струмки холодного поту, від чого воно лискотіло. а по ньому спалахували жовті пасмуги, і я вже відчував: серце моє зчавила залізна колюча рука, і воно забилось у тій руці перестрашено; я відчув, як розверзається наді мною земля, під одним мною, але я не провалився, а почав поступово втоптуватись, вибиваючи все більшу й глибшу яму. А вони всі крутилися й репетували навкруг мене, і я вже не танцював, а намагався вилізти з тієї ями. Але мене били по пальцях закаблуками, спихали мене в ту яму ногами – було їм од того страх як смішно, хоч я плакав і просив милосердя. І лише одна Таня раптом зупинилася, стала на коліна і подала мені руку. Але її вдарили ззаду, й вона полетіла на мене, як чорний птах із розверстими крильми…