Конституційне право зарубіжних країн
- Автор: Ріяка
- Год: 2006
- Язык: украинский
- Жанр: право
Электронная книга - «Конституційне право зарубіжних країн». Краткое содержание книги:
Призначений для студентів, аспірантів, викладачів юридичних вузів і факультетів, а також працівників органів державної влади.
Своєрідно вирішується в італійській Конституції питання про співвідношення міжнародного права і внутрішнього закону. Стаття 10 визначає, що правопорядок Італії погоджується із загальновизнаними нормами міжнародного права.
В італійській Конституції, хоча в ній окремо не згадується про принцип поділу влади, чітко розмежовані три основні державні функції: законодавча влада належить парламенту й обласним радам у межах їхньої компетенції; виконавча влада є прерогативою Президента Республіки, міністрів і органів виконавчої влади областей, провінцій і комун; судова влада входить до компетенції різних судових органів, включаючи Конституційний суд. Особливе місце в італійській Конституції посідають взаємини між державою і католицькою церквою. Значною мірою це пояснюється не тільки католицькими традиціями Італії, а й тим, що на її території, у Римі, розташований Ватикан — релігійний і адміністративний центр католицької церкви, а римський первосвященик — Папа — за традицією є римським єпископом.
Ще 1929 р. між італійською державою і Ватиканом були укладені особливі «Латеранські угоди» (Договір і Конкордат), що гарантували частковий суверенітет і міжнародну правосуб'єктність Ватикану і регламентували відносини з католицькою церквою як традиційною релігією Італії. Конституція, підтверджуючи, що відносини між італійською державою, Ватиканом і католицькою церквою регулюються раніше підписаними Латеранськими угодами, тим самим додає конституційного характеру нормам, що містяться в цих угодах.
При цьому італійська Конституція має світський характер, додержується принципів відділення Церкви від держави і рівності віросповідань. До остаточного тексту Конституції не увійшла ст. 1 Альбертинського статуту, за яким «католицька апостольська римська релігія» була єдиною державною релігією. Пізніше, 1984 p., ця формула була також виключена з переглянутого тексту Конкордата.
Партійна система. Протягом піввікового періоду, що минув з моменту вступу в силу нинішньої Конституції, італійська держава в цілому розвивалася демократичним шляхом. Це, зокрема, знайшло своє підтвердження і в еволюції ліво- і праворадикальних партій — комуністів і неофашистів, у їхньому нинішньому поверненні в конституційні рамки.
Італійська система політичних партій зазнала серйозних змін на початку 90-х років минулого століття. Традиційно найчисельніша Християнсько-демократична партія (ХДП) значною мірою втратила підтримку населення і розпалася на ряд невеликих партій, які претендують на її електорат. Суперник ХДП — Італійська комуністична партія (ІКП), найбільша комуністична партія Західної Європи, в 1991 р. перетворена на партію соціал-демократичного спрямування — Демократичну партію лівих сил (ДПЛС). Крім того, створені нові партії. В Північній Італії і в країні в цілому посилився вплив правого політичного крила. На виборах 1991 р. християнські демократи отримали менше 30 % голосів, а коаліція партій, в якій вони відігравали провідну роль, зібрала менше половини голосів електорату.
У період з 1948 по 1963 pp. ХДП, тісно пов'язана з римсько-католицькою церквою, була достатньо сильною організацією і могла управляти самостійно, але зазвичай вступала в коаліцію з іншими партіями. Християнські демократи виступали як ядра майже 50 коаліційних урядів післявоєнного періоду.
Другою за чисельністю партією Італії була ІКП. З часів Другої світової війни вона мала масовий характер і намагалася прийти до влади, але заперечувала насильницькі революційні способи політичної боротьби. В 1950–1960 pp. ця партія перестала спиратися на СРСР і навіть піддала критиці його керівництво. Вона визнавала багатопартійну демократію і провідну роль приватного підприємництва, а також підтримувала участь Італії в НАТО. Після того, як комуністичні партії країн Східної Європи і СРСР були відсторонені від влади, ІКП, очолювана Акілле Оккетто, змінила свою назву на ДПЛС. Все ж на наступних виборах вона отримала поразку, втративши 10 % свого електорату. Меншість комуністів намагалися зберегти свій марксистський спадок і організували Партію комуністичного оновлення, яка за кількістю членів зайняла п'яте місце в парламенті.
Італійська соціалістична партія в післявоєнний період за своєю значущістю займала третє місце. З часів заснування (1892 р.) ця партія зазнала кілька розколів, найзначніший з яких відбувся в 1921 p., коли її ліве крило відкололось і була утворена комуністична партія. Період розквіту соціалістичної партії припадає на 1983–1987 pp., коли її лідер Беттшо Краксі очолював найстійкіший після війни уряд країни (він проіснував 1060 днів). Соціалісти завжди лавірували між своїми головними суперниками і не відрізнялися сильною організацією. Коли соціалістична партія зайнялася розслідуванням скандальної справи про корупцію, щоб зберегти свій політичний авторитет, судові розслідування торкнулися і соціалістів (1992 p.). Краксі був усунений від влади, а партія розпущена.
Спадкоємцем великої частини католицького електорату і більшості політичних партій, які раніше очолювали політичне життя країни, став рух «Вперед, Італія», заснований у 1993 р. великим власником нерухомості і телебачення Сільвіо Берлусконі. Він спирався на клуби фанатів його міланської футбольної команди і користувався послугами журналістів трьох державних телеканалів, які знаходилися під його контролем. Протягом декількох тижнів йому вдалося створити сильний консервативний політичний рух, який витіснив соціалістичну партію. На виборах у березні 1994 р. рух «Вперед, Італія» випередив своїх противників і фактично став найкрупнішою партією країни. Берлусконі став досить популярною особою і отримав пост Прем'єр-міністра.
Рух «Вперед, Італія» сильно відрізнявся від традиційних італійських політичних партій. Він не мав масових організацій серед електорату, залежав від активності телебачення і преси, що належали Берлусконі, і значною мірою від особистості лідера. Все це давало привід багатьом аналітикам-політологам сумніватися у довговічності руху.
У період спаду авторитету старих партій з'явилося дві партії, що поступово набирали силу — Ліга Півночі (спочатку називалася Ломбардською Лігою) на півночі країни і «Ла-Рете» — на півдні. Ліга Півночі вийшла на політичну арену в 1990 p., коли партійне об'єднання, очолюване Умберто Боссі, зайняло друге місце (після ХДП) на регіональних виборах. Ліга Півночі, яка об'єднала Ломбардську Лігу і аналогічні їй «ліги» в інших північних районах, звертала увагу громадськості на неефективність і корупцію центрального уряду, особливо в зв'язку з рухом грошей, отриманих зі збору податків (більш високих на півночі), в проекти мафії на півдні. Найпереконливішим був заклик: «Далі від Риму і ближче до Європи».
Електорат Боссі негативно сприйняв перемогу консервативної коаліції на виборах 1994 року. Однак із тих пір Боссі посварився зі своїми політичними союзниками і в грудні 1994 р. змусив лідера руху «Вперед, Італія» Сільвіо Берлусконі піти у відставку. Надавши підтримку кабінету, який очолював Умберто Доші, Боссі став здійснювати курс на політичне наслідування. Отримавши значну підтримку на виборах 1996 p., він намагався створити життєздатній політичний рух і виступив на захист національної валюти. Боссі розраховував, що Італія не вступить до Європейського валютного союзу і ця невдача викличе хвилю суспільної підтримки ідеї відділення Півночі від економічно відсталого Півдня. Його прогнози не виправдалися, а політика призвела до ізоляції Ліги Півночі і зв'язаних з нею об'єднань. До 1998 р. Ліга Півночі стала зазнавати серйозних поразок. Виявивши гнучкість, Боссі оголосив, що повертається до ідеї захисту федерального устрою Італії.
На півдні, після того, як таємна змова між християнськими демократами і мафією піддалася ретельному публічному розслідуванню, Сицілію охопила хвиля політичних убивств. Мер Палермо, колишній християнський демократ Леолука Орландо, заснував у 1992 р. партію протесту «Ла-Рете» (в перекладі — «мережа»), і в ряді міст ця партія зайняла друге місце (після християнських демократів), набравши 72 % голосів. Проте наступні спроби досягнути розширення політичної підтримки по країні в цілому виявилися безрезультатними.