Емілі з Місячного Серпа
- Автор: Монтгомери Люси Мод
- Серия: Emily of New Moon #1
- Год: 2012
- Язык: украинский
- Год: Свічадо
- ISBN: 978-966-395-319-9
- Переводчик: Олег Бурячківський
- Жанр: Классическая проза
Электронная книга - «Емілі з Місячного Серпа». Краткое содержание книги:
«Тітка Елізабет має слушність: читати романи шкідливо, — міркувала вона. — Ох, я помру від страху, знаю, що тут і помру. Так, я страхополох, але не годна… бути… хоробрішою… не годна…»
А вранці покій став ясним, сонячним і геть вільним од незбагненних звуків. Емілі встала, убралася й попрямувала до старого крила будинку. Була дуже блідою, з темними колами круг очей, але з рішуче стисненими вустами.
— Як спалося? — люб’язно спитала тітка Ненсі.
— Їду додому сьогодні ж, — заявила Емілі замість відповіді.
Тітка Ненсі отетеріла.
— Додому? Безглуздя! Вже встигла знудьгуватися за домом?
— Ні, тобто не так сильно… Але мушу вертатися.
— Це неможливо. Тут немає нікого, хто сьогодні відвіз би тебе до Місячного Серпа. Чи, може, гадаєш, тебе відвезе Каролін?
— У такому разі піду пішки.
Тітка Ненсі гнівно вдарила ціпком об підлогу.
— Лишатимешся тут, скільки я захочу, моя панянко! В цій господі моя воля — закон. Хто-хто, а Каролін добре відає це — правда, Каролін? Сідай та їж свій сніданок, мерщій!
Тітка Ненсі дивилася на Емілі очима, що вергали блискавки.
— Я не залишуся тут, — правила своєї Емілі. — Ще одну ніч у тій жахливій кімнаті, наодинці з примарами, я не годна провести. Це було так жорстоко, тітко Ненсі, помістити мене ночувати саме там. Якби я була Саломеєю (тут Емілі зухвало зміряла тітку очима з голови до ніг), то зажадала би твоєї голови на тарелі у відплату за свої страждання.
— Що ти верзеш? Що за небилиці про кімнату з примарами? Немає духів у Поповому Ставі! Скажи їй, Каролін! Ми вважаємо всяке привиддя просто негігієнічним.
— Є! Є жахливі примари, саме в тому покої, — цілу ніч було чути і зойки, і стогони, і таємничі шурхоти… Там, де стіна, за моїм узголів’ям. Не залишуся тут, не зали…
І бризнули сльози, хоч Емілі щосили намагалася стримати їх. Нервово була настільки вичерпана, що не змогла опанувати себе. То був мало не істеричний вибух.
Тітка Ненсі дивилася на Каролін, а Каролін дивилася на тітку Ненсі.
— Ми повинні були попередити її, Каролін. Це наша провина. Зовсім забула! Так давно ніхто не ночував у червоній кімнаті! Не дивина, що вона перелякалася. Емілі, бідна дитино, — я дуже шкодую, що сталася така прикрість. Мені й справді належить скласти тобі на таріль свою сиву голову — ти, мстивий курдуплю! Ми мусили тебе попередити…
— Про що?
— Про ластівок у старому димарі. Ти ж бо чула звуки ластівок. Великий центральний димар розташований саме над стіною твоєї кімнати. А там купа ластів’ячих гнізд. Ці птахи зчиняють багато шуму й галасу: пурхають, тріпочуть крилами, пищать і сваряться між собою…
Емілі засоромилася — дужче, ніж мала би, адже старші за неї люди звідали в червоній кімнаті добрячого страху з такої ж причини. А декого Ненсі Пріст навмисне поселяла в тому покої, щоб дозолити. Але в цьому разі — треба віддати їй справедливість — вона просто забула остерегти дівчинку.
Емілі більше не згадувала про піший похід додому. І Каролін, і тітка Ненсі як могли догоджали їй протягом цілого дня. І підвечірок дістала чудовий! А ввечері, не вагаючись, рушила до червоного покою і проспала там цілу ніч безпробудно. Шелести й крики чулися так само виразно, як і минулої ночі, одначе ж ластівки — це одне, а духи — зовсім інше.
— Здається, я полюблю Поповий Став, — мовила до себе Емілі.
Розділ 24. Нова відміна щастя
«Батьку, любий!
Вже два тижні я мешкаю в Поповому Ставі й не писала до тебе ні разу. Але й дня не було, щоб не думала про тебе. Мусила писати до тітки Лаури, до Ільзи й Тедді, також до кузена Джиммі й Перрі, а, крім того, мала стільки втіх! Першої ночі, яку провела в Поповому Ставі, я навіть не припускала, що буду така задоволена. Але нині я дуже щаслива, тільки це інше щастя, не те, що відчуваю в Місячному Серпі.
Тітка Ненсі й Каролін ставляться до мене дуже добре й дозволяють робити все, що мені забагнеться. Це так приємно! Але у стосунках між собою вони занадто іронічні й ущипливі. Та все ж мені здається, що вони, як Ільза і я: дошкуляють одна одній, хоч серцем одна одну люблять. Тепер я певна, що Каролін — не чаклунка, проте воліла би знати, про що вона думає, коли залишається на самоті. Тітку Ненсі вродливою вже не назвеш, однак виглядає дуже аристократично. Через свій ревматизм ходить вона небагато, здебільшого сидить у вітальні й читає, або робить мереживо, або грає з Каролін у карти. Ми часто з нею розмовляємо — вона твердить, ніби це її розважає! Багато чого їй розповідаю, але досі так і не призналася, що складаю вірші. Гадаю, вона охоче послухала би мої поезії, та відчуваю, що, попри все, цього робити не слід. Так само не говорю ні про тебе, ні про маму, хоч тітка й силкується випитати в мене бодай щось. Повідала їй про Високого Джона, про гайок, що ледь не розсварив нас назавжди, про чудову стежку у володіннях того ж таки Високого Джона і про отця Кассіді. Тітка щиро сміялася й заявила, що вона завжди любила католицьких священиків, бо це єдині на світі чоловіки, з якими жінка може розмовляти довше, ніж десять хвилин, не ризикуючи бути обмовленою іншими жінками.