Емілі з Місячного Серпа

— Дитина стомилася, — мовила тітка Ненсі. — Відведи-но її, Каролін, до ліжка. Нехай ночує в червоному покої.

Емілі підвелася і рушила слідом за Каролін. Знову, однак у зворотному напрямку, поминули ряд покоїв, кухню і ще кілька великих приміщень. На Бога, куди ж бо її ведуть? Врешті-решт, дісталися просторої кімнати. Зайшли. Каролін поставила лампу, що несла в правиці, на стіл і спитала Емілі, чи має та нічну сорочку.

— Авжеж. Ви гадаєте, тітка Елізабет дозволила б мені виїхати без нічної сорочки?

Емілі промовила це з деяким навіть обуренням.

— Ненсі сказала, можеш спати так довго, як тобі захочеться, — повідомила Каролін. — Надобраніч. Ненсі і я спимо у старому крилі будинку, а інші члени родини спочивають у своїх домовинах, у могилі.

З такою милою заувагою Каролін вийшла з кімнати й зачинила двері.

Емілі сіла на вкриту червоною парчею софу й стала роздивлятися навколо. Фіранки на вікнах були також парчеві, червоні; шпалери тієї ж барви, з намальованими гірляндами рож. Все дуже гарне, яскраве — Емілі споглядала зі справжньою насолодою. На підлозі лежав зелений килимок із червоними трояндами, так майстерно вишитими, аж Емілі боялася по нім ступати. Оглянувши все, вона дійшла висновку, що покій вельми сподобний.

«Але спати тут доведеться самій, тож мушу проказати вечірні молитви дуже старанно», — мовила дівчинка в думці.

Мерщій роздяглася й, загасивши світло, лягла. Накрилася ковдрою аж до підборіддя й задивилася на високе склепіння. Так звикла до ліжка тітки Елізабет із балдахіном над головою, що почувалася не надто зручно на цьому сучасному, великому ложі. Та принаймні вікно було відчинене навстіж — либонь, тітка Ненсі не поділяла страхів тітки Елізабет і не мала відрази до нічного повітря. Емілі бачила крізь вікно широкі поля, осяяні місяцем уповні. А сам покій був занадто великим і темрявим. Почувалася страшенно далекою від будь-якої живої душі. Було їй самотньо і тоскно. Взялася думати про старого Келлі, та це не розрадило їй душу — скоріш навпаки. Як моторошно спати в кімнаті самій! Ніколи доти на самоті вона не спала. Здригнулася: зненацька за вікном зашурхотіло. Так, ніби щось чи хтось намагається через вікно забратися до кімнати. Згадала про «Ільзиних» духів, зокрема, про духа незримого, якого, одначе, можна почути й відчути, згадала про кам’яних псів коло брами з їхнім гаданим опівнічним «гав! гав! гав!» І, як на те, десь забрехав пес. Емілі зросило чоло холодним потом. Що, власне, хотіла повідати Каролін, говорячи про тих, хто спить у домовинах, у своїх могилах? Зарипіла підлога. Чи немає когось або чогось там, за дверима? А в куті начебто щось ворушиться. Звідусіль долинали до її вух якісь таємничі звуки.