Ловці манекенів. Про що розмовляють закохані
- Автор: Тимчук Віктор, Медуниця Михайло
- Год: 1990
- Язык: украинский
- Год: "Молодь"
- ISBN: 5-7720-0357-7
- Жанр: Другие детективы
Электронная книга - «Ловці манекенів. Про що розмовляють закохані». Краткое содержание книги:
Повість «Про що розмовляють закохані» присвячена споконвічним проблемам студентства. Написана у вигляді конспектів, що їх головний герой Юрко Білокрил дарує своїй нареченій, повість по-юнацькому іронічна, задерикувата, приваблює дотепністю, розкутістю письма.
Глянь, сяють у них ромби на грудях — університетські значки. Палають очі — зірко, розумно, мрійливо.
У різні кінці країни роз’їдуться ці юнаки й юнки, та не забудуть ні Дніпра, ні тебе, ні землі, де здружилися, ні тих ідеалів, в ім’я яких училися!
«Людино! — хочеться вигукнути на повні груди в цю хвилину. — Ти — творець життя і щастя на землі. Я це знаю і мрію віддати тобі все, що маю і чим спорядили мене у путь-дорогу мати, вуз, комсомол… Тобі, людино, мої думки, мої мрії, діла, моя робота і життя моє — слово!»
«Дорога моя дружинонько! У ці домашні дні хай світять тобі рутнівські зорі, а гріють моя любов та полтавські галушки. Мене вже взяли на роботу в «Спортивну газету» — ще до одержання призначення. Казали, як народиш сина, й тебе візьмуть. Міцно цілую — Віталій Гайдук».
Віталій при мені написав і відправив цю листівку Варі.
А я все думаю про Олю, про Олині очі…
Голубі, мерехтливі, схожі на мигдаль очі.
Тільки раз, єдиний раз глянули вони в мою душу, а полонили її назавжди, на все життя.
Очі…
Не можу позбутися вашої влади. Коли, бувало, дивився у розширені чорні зіниці, здавалося, що заглядав в глибоке чисте джерело. Пам’ятаю, хлопчиськом любив стояти над криницею — там, унизу, в срібній яснині дзеркала, виднілися небо і моє відображення. Усміхався — і мені наче усміхалася криниця.
Та приходили люди, опускали відра і каламутили яснину, сонце і небо кришилися хвильками, кругами. Чекав, поки вода відстоїться.
І знову бачив у ній небо.
І знову радів.
Але ви, Олині очі, більше не засвітите мені. Світитимете іншому. Інший бачитиме у бездонності зіниць ваших своє відображення, питиме джерело — чисту наснагу душі, інший усміхатиметься вам.
«Ти запізнився, любий…»
О кляті очі!
Перестаньте снитися, згиньте, не мучте мене, дайте спокій хворому серцю!..
Після розподілу призначень виходжу з університету. Б’є в очі сонце. Яскраве, літнє. Доцвітають каштани. Небо голубе, високе й просторе, наче моя юність. У кишені несу блокнот. З пам’ятними написами друзів:
«Юрку! У людини нема і не повинно бути сучасного. Є минуле й майбутнє. Інколи дивися на пройдене, але завжди — тільки на далекі горизонти. І хай аллах допоможе тобі! Микола Слободян». «Перед тобою лежить terra incognita — земля невідома. Так будь на ній господарем. Володимир Пироженко».
«Історія, як і вулиця, повна різних несподіванок. Грицько Розбишака».
«Не збивайся на манівці, йди своїм шляхом, іди й не зупиняйся. Зіна Весняна».
Іду!.. Мої крила розпростерті жагою лету.
У вітрилах моїх — нестримний вітер руху вперед.
Прощай, альма-матер!
Я входжу в навстіж розчинений і принадний світ безмежжя — у великі води, у широкі броди самостійного життя. Входжу з нерозлучним супутником моїм — чистим блокнотом. Автографи друзів займають лише три перші сторінки (знаю: ці скромні пам’ятки, як напутні благословення, як найвірніші заповіді, згадуватимуться мені навіть через роки й десятиліття), решта ж аркушів — мов білі поля рахманно-світанкових снігів… Що посію на них, що запишу завтра?
1961, 1972–1975
ЗМІСТ
ТИМЧУК В. Ловці манекенів. Повість
МЕДУНИЦЯ М. Про що розмовляють закохані. Повість