Ловці манекенів. Про що розмовляють закохані

На цьому «мемуари» обривались.

— Що ж було далі, діду? — запитав я цілком серйозно: автор був по-дитячому щирий у своїх писаннях. Він не належав ні до графоманів, ні до тих пенсіонерів, що раптом на старості літ зажадали літературної слави.

— Далі? — дід задоволено пригладив лисувату голову. — А ви, синки, надрукуйте це, а далі я опишу все життя… Ви так і помітьте: далі буде…

Володимир моргає, сміється. Ну, мовляв, пожинай посів свого «Слова». Натомість вирішив допомогти мені:

— Такого ми не можемо вмістити на сторінках. Для газети це не годиться.

— Чому? Я написав правду.

— Правда, казав Горький, вона — сіренька.

— Як це — сіренька? — наїжачився дід.

— Ну, те, — почав пояснювати Володимир, — що для вас було правдою, для інших може не було нею. Хто, наприклад, повірить, що собаки від вас повтікали?

— Але ж повтікали! — скипів дід. — Я не брешу! Це трапилось зі мною, — він став божитися.

Володимир ще довго тлумачив дідові про жанри, специфіку газетної творчості тощо, бо матеріал стосувався його відділу.