Амадока
- Автор: Андрухович София Юрьевна
- Год: 2020
- Язык: украинский
- Год: Видавництво Старого Лева
- ISBN: 978-617-679-629-9
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Амадока». Краткое содержание книги:
Амадока — найбільше в Европі озеро, розташоване на території сучасної України, вперше згадане Геродотом і впродовж кількох століть відтворюване на мапах середньовічними картографами, аж до свого раптового і цілковитого зникнення. Яким чином безслідно випаровуються великі озера, як зникають цілі світи, цілі культури — і що залишається натомість? Чи може існувати зв’язок між єврейською Катастрофою Східної Европи і знищенням української інтеліґенції в часи сталінських репресій? Чи може забуття однієї людини сягати на кілька поколінь під землю? Чи пов’язують нас знаки і шрами понівеченої пам’яти? Чи здатні любов і терпіння дати змогу торкнутися свідомости іншої людини?
Кладучи її на бабине ліжко, у гніздо з вишитих подушок, ти не втримався, верета посунулась під твоїми ногами — і ти впав просто на неї, на перини, в глибини постелі. Над вами товпились люди: твої батьки, сестри померлої баби, священник із ієреєм, сусіди, гінеколог, ветеринар Яців, інспектор насіннєвої інспекції пані Люда, голова профспілкової організації працівників культури Ангеліна Василівна та всі інші. Ти втиснув у матрац її тіло своєю вагою, замочив обличчя в її мокрому розтріпаному волоссі. Вона видихнула різко тобі у вухо, і ти відчув, як стегна змикаються іще щільніше, аж зводить болем зап’ястя. Вона дивилась тобі в очі серйозним поглядом і не відпускала.
Тебе тягнули за плечі: «Піднімайся, вставай, ти ж її розчавиш, їй треба допомогти», — а ти не міг підвестись, бо вона не дозволяла тобі вивільнити руку. Ти запитав її поглядом, але вона дивилася на тебе майже без виразу, лише з упертістю й упевненістю, ніби точно знала, що саме робить. Тобі здалося, вона розтирає стегнами твою руку. Здалося, вона починає прогинати поясницю. Здалося, її уста розтуляються, подих пришвидшується і вона стогне.
І тоді ти шарпнувся з усією силою, на яку був спроможний, — як вовк, який видирається з пастки, готовий навіть відгризти собі лапу, аби лише порятуватися. Ти упав на священника з ієреєм, мало не збивши їх із ніг — і жінки негайно кинулися туди, в подушки, до постраждалої, надавати їй допомогу, закриваючи її від тебе. Ти залишився сам десь збоку. Спиною відчував присутність баби Уляни. Вона продовжувала лежати в труні з обличчям, як силіконова пелюстка великої лілії. Тебе морозило. Ти підніс праву руку до обличчя і понюхав її.
фотокартка: панорама міста крізь завісу з хмар
Цей знімок, схоже, Христя зробила з вікна, яке на попередній фотографії так щільно зашторене. Вона, можливо, зняла з підвіконня вазони у глиняних горщиках, вийняла зі щілин у рамі поролоновий утеплювач (уже стояв кінець квітня, а вони ще жодного разу не відчиняли вікна з минулого року), відчинила вікно і вилізла з ногами на облущене підвіконня, притримуючи правою рукою важкий фотоапарат у чорному футлярі, що звисав із шиї. Вилазити на вікно їй було не надто легко: знімок зроблено на початку 1970-х років, а отже, Христя вже далеко не юна дівчина. Вона кректала, в неї хрумтіли суглоби. Вона незграбно перебралася зі спеціяльно підставленого замість сходинки стільця на шершаву пожовклу емаль підвіконня і навіть крізь колготи відчула її прохолоду.
День був холодний і хмарний. Хмари перли з північного сходу з-за Христиної спини, з-над даху їхнього будинку. Вони були важкі й багаторівневі, розбудовані загрозливими вихорами та хвостами. Тисли на повітря, на дахи, на автомобілі, що котилися вузькими вуличками. Їх гнав різкий непривітний вітер — погонич худоби, пристрасний любитель нагайок. На околиці хмари зустрічалися з димом зі смугастої труби цукрового заводу.
Фото водночас чітке і розмите. Бачиш, як тут багато всього: круглі крони дерев просувають свої щокаті голови з-поміж черепичних дахів, плямистих і облізлих. Можна розрізнити накип цвіту. Можна розгледіти почорнілі ребра черепиці, можна вгадати, що вона рудувата і брунатна, обляпана голубами. Хмари звисають з обламаних стін замку на стрімкому пагорбі над містом, порослому безладними бур’янами. Хмари щільно набилися в зяючі бійниці.
У дитинстві, коли ти бачив ці руїни або думав про них, у твоїй уяві поставала картинка внутрішнього двору з ренесансними галереями. Ти майже чув дзюркотіння води у фонтані, що лунало 1684 року. Ти намагався уявити життя в палаці, в залах зі стінами завтовшки в чотири метри. Як котрась із дружин власника замку — чи Урсула з Даниловичів, чи, може, то була Тереза — переходить із зали до зали кроками твердими, але нечутними, як у лункій тиші шарудить її сопіння, як покахикують застудженими горлами слуги, душачи в собі мокрий задавнений кашель. Як вона керує обороною замку під час облоги — грізна і тверда баба, яка існувала насправді: кричить і віддає накази, між бровами у шкіру врізалася різка й глибока зморшка напруги, з рота летять бризки слини.