Амадока
- Автор: Андрухович София Юрьевна
- Год: 2020
- Язык: украинский
- Год: Видавництво Старого Лева
- ISBN: 978-617-679-629-9
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Амадока». Краткое содержание книги:
Амадока — найбільше в Европі озеро, розташоване на території сучасної України, вперше згадане Геродотом і впродовж кількох століть відтворюване на мапах середньовічними картографами, аж до свого раптового і цілковитого зникнення. Яким чином безслідно випаровуються великі озера, як зникають цілі світи, цілі культури — і що залишається натомість? Чи може існувати зв’язок між єврейською Катастрофою Східної Европи і знищенням української інтеліґенції в часи сталінських репресій? Чи може забуття однієї людини сягати на кілька поколінь під землю? Чи пов’язують нас знаки і шрами понівеченої пам’яти? Чи здатні любов і терпіння дати змогу торкнутися свідомости іншої людини?
Він мав шпакувате волосся і квадратне підборіддя, покреслене глибокими передчасними борознами. Це був чоловік імпульсивний і непередбачуваний. Часто він без попередження десь зникав, і Улянина мама не тільки до цього пристосувалась, а й потаємно сподівалася на його неповернення. Іноді він бував сентиментальним і сльозливим, нав’язливим у своїх пестощах. А тоді, без жодного попередження, ставав роздратованим і нетерпимим, крикливим, грубим. Не те щоб він їх бив, але добряче штовхнути міг. Він не вживав алкоголю, просто в голову йому часом заходила, як він казав, чорна хмара й отруювала розум. Щоб себе покарати, він поринав з головою у працю, з-під землі викопував найвигідніші заробітки, виконуючи їх з особливою старанністю. Але ніби випадково калічився за роботою, ходив потім із обдертими аж до м’яса руками чи обпеченим обличчям. Він був доброю людиною і часто зворушував аж до сліз, коли виявляв свою дитинність і свою незахищеність. Через ці вияви всі його вибухи жорстокости врешті-решт пробачалися.
Бірнбаум і його родичі Василеві добре платили — він отримував у них за одну суботу більше, ніж заробляв за цілий тиждень на щоразу іншій роботі: перевозячи то дерево, то мішки з борошном із млина, то людей зі станції до міста позиченим екіпажем, якщо власник екіпажу лежав хворий із перепою, то копаючи рови водостоків, то допомагаючи лагодити штрику, то розбираючи стіну замку і транспортуючи камені на будову.
Уляна була батьковою улюбленицею і жаліла його найбільше. Батько мав звичку захоплюватись Уляниною впертістю і її капризними вибриками якраз тоді, коли мама Уляну карала або вичитувала. Він тихцем усміхався їй і, підбадьорюючи, підморгував. І Уляна спокійно витримувала покарання, відчуваючи, як їй розпирає груди від гордости.
Батько, звісно, ніколи не був свідком шхіти. Але розповідав донькам про неї в найменших подробицях — невідомо, справжніх чи вигаданих ним самим. Уляна вирішила, що мусить побачити все на власні очі. Їй було одинадцять років, коли вона, нікого ні про що не попередивши, покинула свій двір і вирушила через усе містечко у бік монастиря василіян.
Того ранку вона довго блукала серед будинків із протилежного боку гори Федір, аж коли зауважила кількох єврейських бороданів у капелюхах, які кудись несли мідні миски. Уляна кинулась до будівлі, звідки виходили ці суворі люди, зігнуті від щоденного сидіння над книгами, і змогла розгледіти втомленого чоловіка в окулярах з чорними бровами і сивим волоссям. Він постояв мить на порозі, вдивляючись у хмари на небі, і, тягнучи за собою ногу, повернувся до приміщення і зачинив двері.
Авель втратив ногу під час боїв за гору Маківка. Він належав до зведеного батальйону піхотного полку ландштурму гауптмана Дрозда. Втікаючи від ворожого вогню, Бірнбаум в останню мить обминув замаскований фугас, але натомість втрапив до вовчої ями, в якій провів півтори доби непритомний, із литкою, нахромленою на загострений кіл. Згодом він жартував, що саме цей сосновий кіл лікарі використали в якості Авелевого протезу.
Цілий рік після закінчення війни Бірнбаум був упевнений, що більше ніколи не зможе працювати. Він сидів перед своїм будинком і цілими днями дивився на біду. Більшости давніх сусідів уже не було: вони повтікали, роз’їхалися чи погинули. З’явилися нові люди, геть усі обдерті, нещасливі й непристосовані. Але як можна обходитися без шохета? Хіба нічне небо може обходитись без місяця? Авель повернувся до життя, знову взявшись його відбирати, — все для того, аби виконувати заповіді П’ятикнижжя.
Біда чи не біда, може, навіть шлунки присихають до ребер, але шохет ніколи не залишиться без роботи. Навіть у ті роки Авель міг забезпечувати родину.
Коротку мить дивлячись на нього з відстані, Уляна встигла помітити, що ні руки чоловіка, ні його одяг закривавленими не були, і що вираз обличчя він мав сумний і виснажений. Дерев’яна будівля розташувалася не на самій вулиці, а біля вигину потічка, і скидалася на стодолу з малими віконцями під самим дахом. Уляна прокралась повз двоповерховий будинок, із якого лунали буденні голоси, і наблизилась до стодоли берегом струмка, порослим високою широколистою травою.
Навколо будівлі панував лад. Уляна посиділа певний час у заростях молодої верби й відчула, що в щілини у підошвах черевиків зайшла струмкова вода. Навколо нікого не було. З кам’яниці долинав пронизливий плач малої дитини і схвильовані голоси одразу кількох жінок.