Марсіанські хроніки. Повісті, оповідання
- Автор: Брэдбери Рэй Дуглас
- Год: 1988
- Язык: украинский
- Год: Дніпро
- ISBN: 5-308-00247-9
- Переводчик: Александр Иванович Терех
- Жанр: Научная фантастика
Электронная книга - «Марсіанські хроніки. Повісті, оповідання». Краткое содержание книги:
В сборник избранных произведений известного американского писателя (род. в 1920 г.) вошли фантастические повести “Марсианские хроники” и “451° по Фаренгейту”, автобиографическая повесть “Вино из одуванчиков” и сюжетно связанный с ней цикл рассказов
- Ти там не була, ти не бачила, - промовив Монтег. - Певне, в книжках є щось таке, чого ми не можемо навіть уявити собі, тому ця жінка залишилась у будинку, охопленому вогнем. Певне, щось таки має бути в книжках! Бо хто піде на смерть отак, ні сіло ні впало?
- Вона просто дурна.
- Не дурніша за нас з тобою, а може, й розумніша. А ми її спалили.
- Все спливе, як вода під мостом.
- Ні, не спливе. То не вода, а вогонь. Ти коли-небудь бачила будинок після пожежі? Він тліє кілька днів. А цієї пожежі мені не загасити, поки мого віку. Господи! Я цілу ніч силкувався погасити її в своїй пам’яті. Мало не збожеволів.
- Тобі слід було б подумати про це раніше, до того, як став пожежником.
- Подумати! Хіба в мене був вибір? Мій дід і батько були пожежниками. І навіть у сні я бачив себе пожежником.
З вітальні долинали звуки танцювальної музики.
- Сьогодні в тебе денна зміна, - сказала Мілдред. - Вже дві години ти мав бути на роботі - я щойно збагнула.
- І річ не тільки в тому, що та жінка померла, - вів далі Монтег. - Учора я подумав про всі свої змарновані десять років. А ще думав про книжки. І вперше зрозумів, що за кожною стоїть людина. Людина плекала свої думки. Потім витрачала хтозна-скільки часу, аби їх викласти на папері. А мені це досі й на думку не спадало. - Він підвівся з ліжка. - Хтось, може, поклав усе життя, щоб записати те, що думав, що бачив, а тут з’являюся я і - ф’юїть! - за дві хвилини все перетворено в попіл.
- Дай мені спокій, - відказала Мілдред. - Я ж нічого не зробила!
- Дати тобі спокій! Все це дуже добре. Але як я можу дати спокій собі? Ні, не можна давати собі спокою. Треба, щоб ми непокоїлися, хоч іноді. Коли тебе останній раз щось турбувало? Щось важливе, справжнє?
Раптом він замовк, бо пригадав події минулого тижня й два білих камені, що втупились у стелю, і змію-помпу з електронним оком, і двох байдужих чоловіків, що розмовляли, тримаючи в зубах сигарети. Але то була інша Мілдред, то була Мілдред таки стурбована, по-справжньому стурбована, так глибоко захована в цій теперішній, що, здавалося, вони не знали одна одну. Він відвернувся.
Мілдред сказала:
- От ти й домігся свого. Дивись-но, хто їде до нас.
- Ет, байдуже.
- Машина “фенікс”, у ній чоловік у чорній куртці з жовтогарячою змією на рукаві. Він іде сюди.
- Брандмейстер Бітті? - запитав Монтег.
- Еге ж, брандмейстер Бітті.
Монтег не поворухнувся. Він стояв, дивлячись перед себе на холодну білу стіну.
- Впусти його. Скажи, що я хворий.
- Скажи сам! - Мілдред заметушилась була, але раптом застигла, широко розплющивши очі: гучномовець біля вхідних дверей забурмотів: “Пані Монтег, пані Монтег, до вас прийшли, до вас прийшли, пані Монтег, пані Монтег, до вас прийшли, до вас прийшли”, - і замовк.
Монтег перевірив, чи добре схована книжка, повільно вмостився в ліжку і, напівсидячи, поправив ковдру на колінах та на грудях. Через якусь хвилю Мілдред рушила до дверей і незабаром брандмейстер Бітті, заклавши руки в кишені, неквапливо ввійшов до кімнати.
- Вимкніть отих “родичів”, - мовив він, не дивлячись на Монтега та на його дружину.
Мілдред вибігла з кімнати. Галас у вітальні вщух.
Брандмейстер Бітті, червоне обличчя якого мало дуже мирний вигляд, сів у найзручніше крісло. Він неквапливо натоптав тютюном і запалив інкрустовану міддю люльку, випустивши велику хмару диму.
- Ось надумав завітати, провідати хворого.
- А як ви здогадалися, що я хворий?
Бітті посміхнувся своєю звичайною посмішкою, показавши рожеві, наче карамельки, ясна і дрібні, білі мов цукор зуби.
- Та бачив я, що воно до того йде; що незабаром ви проситимете відпустку на одну ніч.
Монтег підвівся і сів у ліжку.
- Ну що ж, - вів далі Бітті, - хай вам буде відпустка на ніч.
Він розглядав свою запальничку, з якою ніколи не розлучався; на кришці було викарбовано “Гарантовано мільйон спалахів”. Механічно бавлячись нею, він запалював і гасив вогонь, кидав кілька слів, знов запалював, дивлячись на кволий вогник, гасив і дивився, як тане в повітрі тоненький струмочок диму.
- Коли ви одужаєте?
- Завтра. Може, післязавтра. На початку наступного тижня.
Бітті пахкав люлькою.
- Кожен пожежник, раніше чи пізніше, проходить через це. І йому треба допомогти, розтлумачити; треба, щоб він знав історію нашої професії: колись новачкам усе пояснювали, а тепер - ні. А шкода. Пах... Лише брандмейстери ще пам’ятають історію пожежної справи. Пах... Зараз я вам дещо поясню.