Марсіанські хроніки. Повісті, оповідання
- Автор: Брэдбери Рэй Дуглас
- Год: 1988
- Язык: украинский
- Год: Дніпро
- ISBN: 5-308-00247-9
- Переводчик: Александр Иванович Терех
- Жанр: Научная фантастика
Электронная книга - «Марсіанські хроніки. Повісті, оповідання». Краткое содержание книги:
В сборник избранных произведений известного американского писателя (род. в 1920 г.) вошли фантастические повести “Марсианские хроники” и “451° по Фаренгейту”, автобиографическая повесть “Вино из одуванчиков” и сюжетно связанный с ней цикл рассказов
- Ні. Саме про ту, Маклелен. Вона попала під машину. Чотири дні тому. Я не певна, але, здається, вона померла. Вся родина кудись переїхала. Не знаю точно, але, здається, дівчина померла.
- Ти певна?
- Ні. А втім, так. Певна.
- Чому ти мені досі нічого не сказала?
- Забула.
- Чотири дні, - повторив він пошепки. Вони нерухомо лежали в темній кімнаті.
- Добраніч, - нарешті сказала Мілдред.
Почувся тихий шурхіт: Мілдред обмацувала подушку. Радіовтулка ворухнулася під її рукою, наче жива комашка, і знову задзижчала у вусі в Мілдред.
Монтег прислухався - його дружина стиха наспівувала.
За вікном майнула тінь. Осінній вітер налетів і вщух. Але в цій тиші до Монтега долинув якийсь звук - ніби хтось дихнув у шибку. Ніби щось, схоже на струмінь зеленуватого світлого диму чи на величезний осінній лист, перетнуло лужок і зникло.
“Механічний пес, - подумав Монтег. - Його сьогодні випустили. Вештається коло будинку. Якщо відчинити вікно...”
Та він не відчинив вікна.
Вранці його кидало то в жар, то в холод.
- Невже ти захворів? - запитала Мілдред. Він заплющив запалені очі.
- Так.
- Але ж учора ввечері ти був здоровий.
- Ні, я не був здоровий. - Він чув, як у вітальні галасували “родичі”.
Мілдред, схилившись над ліжком, зацікавлено дивилася на нього. Він відчував її присутність, бачив її, не розплющуючи очей, - волосся, спалене хімічною фарбою, ламке, мов солома, очі, наче прикриті невидимими більмами, намальовані закопилені вуста, худорляве від дієти, сухе, ніби тичка, тіло, біла, як сало, шкіра. Іншою вона йому й не пригадувалась...
- Дай мені таблетку аспірину й води.
- Треба вставати, - відказала вона. - Вже полудень. Ти проспав на п’ять годин більше, ніж звичайно.
- Чом ти не вимкнеш вітальню?
- Але ж там мої “родичі”!
- Ти можеш це зробити заради хворої людини?
- Я притишу звук.
Вона вийшла зі спальні й незабаром повернулася, нічого не зробивши.
- Де ж аспірин?
- Ти ніколи досі не хворів. - Вона знову вийшла.
- Так, а тепер хворий. На роботу не піду. Зателефонуй Бітті.
- Ти так дивно поводився вночі. - Наспівуючи, вона підійшла до нього.
- Де аспірин? - Він дивився на склянку з водою, яку вона йому подала.
- Ах! - Вона знову пішла до ванної. - Щось трапилось учора?
- Пожежа, оце і все.
- А я дуже гарно провела вечір, - долинув її голос із ванної.
- Що ж ти робила?
- Дивилася передачу.
- Яку?
- Програму.
- Яку програму?
- Дуже гарну.
- Хто грав?
- Уся трупа.
- Еге ж, уся трупа, вся трупа, вся трупа. - Він тис пальцем на болючі очі.
Раптом хтозна-звідки війнуло гасом, і Монтег почав блювати.
Ввійшла, все ще наспівуючи, Мілдред і здивовано спитала:
- Що це ти робиш?
Він з відразою подивився на підлогу.
- Ми разом з книжками спалили стару жінку.
- Добре, що цей килим миється. - Вона принесла швабру й заходилася витирати підлогу. - Вчора ввечері я була в Гелени.
- Хіба не можна дивитися виставу вдома?
- Звісно, можна, але іноді приємно піти в гості.
Вона вийшла до вітальні. Монтег чув, як вона співає.
- Мілдред! - гукнув він.
Вона повернулась, наспівуючи й легенько клацаючи в такт пальцями.
- Ти нічого не хочеш запитати про вчорашній вечір? - сказав він.
- А що таке?
- Ми спалили з тисячу книжок. І жінку.
- Ну?
Вітальня аж вибухала від оглушливих звуків.
- Ми спалили твори Данте, і Свіфта, і Марка Аврелія...
- Він європеєць?
- Здається.
- Радикал?
- Я ніколи не читав його.
- Звісно, радикал. - Мілдред вертіла в руках телефонну трубку. - Ти що, хочеш, щоб я сама подзвонила брандмейстерові Бітті?
- Так, я ж сказав!
- Не кричи!
- Я не кричу. - Він підвівся в ліжку. Раптом його охопила лють і він, спаленівши, аж затрусився.
Вітальня ревіла в спекотному повітрі.
- Я не можу дзвонити йому. Не можу сказати, що я хворий.
- Чому?
“Тому що я боюся, - відказав він подумки. - Прикидаюся хворим, наче дитина, і боюся подзвонити, бо знаю, чим закінчиться ця коротка розмова: “Так, брандмей-стере, мені вже полегшало. О десятій вечора буду на роботі”.
- Ти не хворий, - сказала Мілдред.
Монтег упав на ліжко. Засунув руку під подушку. Схована книжка була на місці.
- Мілдред, що ти скажеш, якщо я тимчасово піду з роботи?
- Ти хочеш усе покинути? Після стількох років? Лише тому, що якась жінка зі своїми книжками...
- Якби ж ти її бачила, Мілдред!
- Вона ніхто для мене; хай би не тримала книжок. Вона знала, що за це доведеться відповідати. Ненавиджу її. Через неї ти хочеш піти з роботи, і не встигнеш оком змигнути, як нас викинуть на вулицю - і не буде нічого, ні будинку, ні роботи, нічогісінько!