Твори [Том 2: "Наше серце"; "Сильна, мов смерть"; "Пампушка"; "Дім Тельє"; "Два приятелі"; "Пригода Вальтера Шнафса"]

Щоб пересвідчитись, чи правду він каже, графиня розгорнула плетиво, яке лежало біля неї, на оббитому шовком стільці, що стояв поруч, і байдуже погодилась:

— А воно справді бридке.

І знову взялася до плетива. Струмінь рожевого світла з двох близьких ламп лився на волосся двох схилених голівок, на обличчя, сукні й руки, і мати й дочка дивились на свою роботу з поверховою, однак неослабною увагою жінок, звиклих працювати пальцями, де око пильнує без всякої участі розуму.

В чотирьох кутках кімнати ще чотири інші лампи з

китайської порцеляни, що стояли на старовинних одлонках з позолоченого дерева, кидали на шпалери ніжне, рівне світло, пом’якшене мереживними транспарантами, надітими на скляні кулі.

Бертен узяв дуже низеньке, майже карликове кріселко, яке дуже любив, хоча ледве у ньому вміщався: так чудово було розмовляти з графинею, сидячи майже біля її ніг.

— Ви довго гуляли з Нанетою в парку, — сказала вона.

— Так. Ми розмовляли, як давні друзі. Дуже люблю вашу дочку. Вона страшенно на вас схожа. Коли вона вимовляє деякі фрази, можна подумати, що ви забули свій голос у неї на устах. ^

— Чоловік мені часто це казав.

Бертен дивився, як вони працюють, осяяні світлом ламп, і та думка, від якої він страждав так часто, від якої страждав ще й сьогодні,— думка про свій пустинний, мертвий, мовчазний дім, холодний у всяку пору, хоч би як гріли каміни та калорифери, — засмутила його так, ніби він уперше зрозумів свою самотність.

О, як бажав він, щоб ця жінка була його дружиною, а не коханкою! Колись він хотів викрасти її, відібрати в графа, заволодіти нею цілком. А тепер ревнував її до обдуреного чоловіка, що назавжди влаштувався в затишку її дому та в ніжності її обіймів. Дивлячись на неї, він почував, що серце його знову повниться спогадами про минуле, і він хотів їй про це сказати. Справді, він іще дуже кохав її, навіть трохи більше тепер, ніж раніше, а сьогодні — ще набагато більше, як не кохав уже давно, і потреба сказати про це оновлене почуття, що її так порадувало б, навіяла бажання якнайшвидше вирядити дівчину спати, щоб лишитися з графинею на самоті. Схилитися до її колін, покласти на них голову, взяти її за руки, з яких випадуть ковдра для бідних та дерев’яні спиці, а клубок вовни покотиться під крісло, залишаючи за собою розмотану нитку. Він поглядав на годинника й мовчав, гадаючи, що не слід привчати дівчат сидіти вечорами з дорослими.