Твори [Том 2: "Наше серце"; "Сильна, мов смерть"; "Пампушка"; "Дім Тельє"; "Два приятелі"; "Пригода Вальтера Шнафса"]

— Мені теж, — докинув Ланда.

Бертен підвівся:

— Я йду додому; стомився трохи.

Почував він себе, навпаки, дуже бадьорим, але хотів піти, боячись закінчити вечір у клубі, як це часто траплялося, за столом для гри в бакара.

Він вернувся додому, і другого дня, після неспокійної ночі, такої ночі, яка збуджує у митців той стан діяльності мозку, що його назвали натхненням, вирішив нікуди не виходити й працювати до вечора.

Це був чудовий день, такий день, коли легко працюється, коли думка ніби переходить у руки й сама собою закріплюється на полотні.

Замкнувши двері, відгородившись від світу, в тиші зачиненого для всіх будинку, в улюбленій тиші майстерні, з ясним зором і світлим розумом, захоплений і бадьорий, Бертен тішився щастям, що його даровано тільки художникам: щастям розпочати свій твір.

У ці години праці для нього існував тільки клапоть полотна, на якому під пестощами пеналів зароджувався образ, і в своєму творчому піднесенні він почував дивний, але радісний подих життя, що розливається, буяє і п’янить.

Ввечері він був зовсім знеможений, як після фізичної праці, і заснув з приємною думкою про завтрашній сніданок.

Стіл був прибраний квітами, страви ретельно дібрані для такої витонченої гурманки, як пані де Гійруа, і, незважаючи на енергійний, хоч і короткий, опір, художник примусив своїх гостей випити шампанського.

— Мала захмеліє! — казала графиня.

Герцогиня поблажливо відповідала:

— Боже мій, треба ж колись вперше захмеліти.

Вертаючись до майстерні, всі були трохи збуджені тією

легкою веселістю, що підносить людину, немов у неї виросли крила.

Герцогиня й графиня, які мали їхати на засідання Комітету французьких матерів, хотіли спочатку одвезти дівчину додому, але Бертен запропонував прогулятись із нею пішки до бульвару Мальзерб. І вони пішли.

— Ходім найдальшим шляхом, — мовила Аннета.

— Хочеш поблукати в парку Монсо? Це дуже миле місце — подивимось на маленьких діток та годувальниць.

— З великою охотою.

Вони пройшли з боку проспекта Веласкеса повз монументальні позолочені грати, які правили за вивіску та вхід до цього розкішного парку, що в самому серці Парижа пишається штучною, зеленою красою і зусебіч оточений князівськими палацами.

Вздовж широких алей, що майстерними заворотами перетинають лужки та кущі, чоловіки й жінки, що сидять на залізних стільцях, споглядають перехожих, а на вузеньких стежках, що звиваються, як струмки, і ховаються в тіні, діти копирсаються в піску, бігають, плигають через мотузку під недбайливим оком годувальниць чи стурбованим поглядом матерів. Величезні дерева з кругло підстриженими кронами схожі на листяні монументи, велетенські каштани, густа зелень яких оздоблена червоними й білими свічками суцвіть, пишні сикомори, декоративні платани з уміло погнутими стовбурами прикрашають великі, буйні газони, утворюючи чарівні перспективи.

Душно; горлиці туркотять серед листя, пурхаючи по верховіттю, а горобці купаються у веселці, запаленій сонцем у водяному пилу, що осідає від поливання на молодій траві. Білі статуї на цоколях здаються щасливими серед зеленої свіжини. Мармуровий юнак витягає з ноги невидиму шпичку, немов загнав її зараз, женучись за Діаною, що тікає до ставка серед гаю, де причаїлись руїни храму.